У мене склалася така ситуація в сім’ї, яку мені нема з ким обговорити. Не хочу засмучувати батьків, і вкотре вантажити своїми проблемами подруг.

З чоловіком разом 3 роки дітей немає. Обом 26 років, обидва працюємо, все є, але не шикуємо, звісно. У мене п’ятиденний робочий графік, у чоловіка за змінами, тому іноді не бачимося по два дні.

Я приходжу з роботи, а він уже пішов, я йду на роботу, а він ще в дорозі додому. Нещодавно вийшло так, що мені зовсім несподівано пощастило знайти роботу із зарплатою вдвічі більше, ніж у нього, та ще й саме в тій сфері, де я найкраще почуваюся.

Поділу фінансів у нас ніколи не було, пережили разом такі важкі часи, коли часом навіть їсти не було чого. І завжди допомагало безмежне кохання, пережили і вирвалися з цього разом.

Після того, як я перейшла на нову роботу, він постійно огризається: Це ж ти у нас заробляєш! Ми ж за твій рахунок живемо!».

Я жодного разу не акцентувала на цьому. Це мене дратує дуже сильно, бо мені байдуже, хто і скільки приносить грошей у сім’ю.

Я працюю на улюбленій роботі, його робота теж подобається. Хочеться вірити, що інша проблема не пов’язана із вищеописаною.

Вона полягає в тому, що він постійно на мене кричить і критикує. Прийшов із роботи, а я приготувала м’ясо з овочами, наприклад.

Він починає хмуритися і говорити, що можна було б і по-іншому зробити, щоб було смачніше. Я не шеф-кухар, але готую їстівно і не розумію, чим заслуговую на постійну критику.

То я неправильно зробила прибирання, то вийшла надвір не вчасно, то в магазині купила не те. Він мене критикою виводить із себе, бо це не такі принципові речі, як на мене.

Що важливіше: неправильно вибраний хліб чи атмосфера вдома? Сьогодні вранці прокинувся не в дусі.

У нього вихідний, а я збиралася працювати. На мій “добрий ранок” ігнорування, на пропозицію зварити каву — ігнорування, на запитання “Що не так?” — крики «Все так, чого ти пристала, як реп’ях?».

Я в розпачі. Дуже чутливо ставлюся до таких моментів. Розлютилася вранці і сказала: «Або ти вчишся мене поважати і тримати себе в руках, або ми розходимося найближчим часом».

Раніше він мною пишався, завжди хвалився друзям. Ми були щасливі. Мені здається, хоча можу помилятися, що я не змінилася за цей час і впевнена, що найбільше люблю його в житті.

Раніше хотіла дитину від нього, а тепер іду додому з важким серцем, бо знаю, що там знову будуть крики, закиди, безпідставні звинувачення та мої сльози. Якщо так піде далі, то, крім розлучення, я виходу не бачу.

КІНЕЦЬ.