Коли мій син Гнат запитав, чи любила я в дитинстві морозиво, на мене наринув потік спогадів про тяжке дитинство, відзначене убогістю та неуважністю.

Я згадала конкретну неділю 1989 року, коли ми з подругами Оксаною та Тамарою ховалися за парканом з вкраденою з сусідського льоху морквою.

Так ми справлялися з голодом, бо наші батьки пили кілька днів, а вдома не було їжі.

Незважаючи на труднощі, ми з подругами знаходили втіху один в одному. Ми проводили дні в пошуках їжі або збирали порожні пляшки, щоб купити бодай хліба.

Ми стикалися з глузуваннями з боку однолітків, але трималися разом. Ми швидко подорослішали… Життя різко змінилося, коли у справу втрутилися соціальні служби.

Моїх батьків заарештували за крадіжку, а нас з братами та сестрами помістили до дитячого будинку.

Там ми вперше відчули стабільність та турботу, отримали доступ до іграшок, книг і навіть фруктів. Через роки я знову побачила нашу маму: вона працювала прибиральницею у дитячому будинку.

Вона намагалася повернути своє життя та налагодити стосунки зі мною, але за трагічної випадковості, вона померла в автокатастрофі, так і не встигнувши здійснити свої мрії.

Тепер, ставши матір’ю, я сповнена рішучості забезпечити своїм дітям інше життя – наповнене любов’ю, стабільністю та радістю.

Мої подруги теж збудували свій шлях: у Тамари та її чоловіка, з яким вона познайомилася в дитячому будинку, є дочка, а Оксана стала успішним педіатром.

Розмірковуючи про наш шлях, я розумію, наскільки важливими є любов і стабільність у подоланні минулих негараздів.

КІНЕЦЬ.