Нещодавно ми з чоловіком дізналися, що у нашій маленькій родині буде поповнення. Ми обидва раді, але є і крапля суму: нам тепер доведеться надовго відкласти мрії про безбідне, солідне життя.

Річ у тому, що ми не планували дітей так рано. Хотіли спочатку взяти іпотеку та закрити її, нехай не повністю, але виплатити більшу частину. І лише потім вже розслабитися: десь відпочити, можливо у відпустці й планувати дитину. А потім повертатись до звичного життя.

Але сталося не так, як гадалося. Щасливий чоловік обдзвонював рідних, а я сиділа поруч.

– До вас? Як це? А, на якийсь час? Ну, я спитаю Катю, – і чоловік глянув на мене.

Закінчивши розмову, він пояснив: мати пропонує тимчасово пожити в її квартирі, яку вона здає. Мене цей варіант порадував – не доведеться витрачати гроші на оренду житла, та й живе свекруха недалеко. Якщо щось трапиться – рідна людина поряд.

Вона, як з’ясувалося, думала так само.
Не встигли ми в’їхати та перевезти речі, як Олена Степанівна вже почала наводити у квартирі свої порядки. Не знаю, як витримали таку господиню нещасні люди, що жили тут до нас.

Щоранку вона стояла на порозі. З судками в руках: нагодувати сина, у якого начебто немає дружини. Мене загалом ігнорує. Заходить як до себе додому: перевіряє чистоту підвіконь, завантажує білизну в прання, прасує речі.

– Катя взагалі нічого по господарству не вміє? – час від часу цікавиться свекруха у чоловіка, неприязно дивлячись кудись повз мене.

Я так розумію, вона просто користується становищем. Моїм. По-перше, я в положені – можна знущатися скільки завгодно. Все одно я нікуди не зможу піти, у мене живіт.

По-друге, ми відразу ж потрапили у залежне становище. Хоча вона сама нас запросила пожити, та ходить тут і все контролює. І по-третє, чоловіка завжди немає вдома. Він працює понаднормово, що дає свекрусі повну свободу.

Я ж працюю віддалено. Роботи на 3-4 години в день, решту часу я прибираюсь, готую. І, звісно, даю собі час на відпочинок. Чомусь свекруха думає, що я нічого не роблю, хоч квартира стерильно чиста.

Мало того, вона приходить і готує, а потім нічого після себе не миє. Ванна після неї мокра, підлога слизька, дзеркала заляпані. Я мовчки йду і все перемиваю.

Чому терплю? Спочатку я просто була в шоці. Якщо чесно, чекала, що вона сама усвідомить що це ненормально. Нехай спочатку свекруха приходила і контролювала – це зрозуміло, нові мешканці, ризики. Хоч ми й рідні.

Але несподівані візити продовжуються. До весілля Олена Степанівна ставилася до мене добре. Мабуть, вона не думала, що в нас усе так серйозно. У її голові я – найгірша партія для сина. Ну, нічого не вдієш!

Зараз я розумію, що те, що відбувається, не припиниться. Чоловік мене захистити не може – він сам боїться мами. Точніше, каже так:
– Катруся, я дуже боюся їй суперечити, бо у мами слабке серце. Краще давай трохи потерпимо. Якщо через нас її відвезуть до лікарні, все життя звинувачуватиму себе.

Міняти замки в її власній квартирі я не посмію. Це, мабуть, навіть незаконно. Ми тут без договору живемо на пташиних правах. Подітися нема куди: дата появи малюка наближається, час летить. Потрібно швидше заробляти, щоб встигнути до народження малюка взяти іпотеку.

Так що я просто спостерігаю за цим цирком і намагаюся сильно не нервувати. Хай приходить. Нехай готує – мені менше роботи. Нехай кричить – мені все одно. Я сама на себе готова кричати: ну, ось чим я думала, коли погоджувалася?

Вже кудись з’їжджати на орендовану квартиру не хочеться. Требі швидше збирати гроші. Банк, готовий нам схвалити іпотеку, залишилося лише зібрати потрібну суму та внести.
Просто хочу застерегти: не живіть із батьками, у батьків, у квартирі батьків. Особливо якщо вас не дуже люблять.

КІНЕЦЬ.