Зараз хочу спочатку написати вам про те, що все своє свідоме життя, скільки пам’ятаю, весь час я дуже поважав свою рідну матір і ставився до неї дуже добре навіть у тих випадках, коли мама була зовсім не права і я не поділяв її точку зору.

Проте, я вважаю, що всьому є якась міра, адже як би там не було, має бути якесь елементарне людське розуміння.

Я щиро вважаю, що моя мама теж має розуміти мене і підлаштовуватися, коли потрібно, адже зараз вона живе зі мною.

Причиною того, що мама переїхала і живе зараз у мене, стала її нещодавня недуга.

Я у мами один син і доглядати за нею, крім мене, більше немає кому.

Звичайно, можна було знайти якийсь заклад для людей похилого віку, щоб її там доглядали, але мені здається це не зовсім по-людськи, я вважаю, що старенька людина має жити зі своїми рідними.

Та й з якого дива за моєю мамою, в якої є дорослий син, мають доглядати чужі люди?

Все-таки вона моя рідна мама, яка, звісно, заслуговує на те, щоб її єдиний син зміг дати їй належний догляд та турботу.

Відколи я забрав її до себе, мама вже пів року живе у мене і я вже просто втомився від цього, щиро кажучи.

Вона поводиться так, ніби я й досі маленький хлопчик, який потребує догляду та уваги, хоча це давно вже не так.

Я завжди кажу своїй мамі, щоб вона більше відпочивала і прошу про допомогу, якщо потрібно.

Я не хотів, щоб вона не вставала зайвий раз і це зрозуміло.

Але вона мене не слухає ніколи і намагається господарювати по дому, робити все на свій лад, хоча я зовсім не потребую цього, я звик в себе вдома робити все по-своєму.

Мама щодня робить мені якісь зауваження, вона постійно незадоволена, щодня мені докоряє, що я не одружився в своєму віці й досі і внуків вона не побачить, у інших он нормальні сини, з дітьми гуляють на вулиці, а я й досі живу сам.

Але так у мене склалася доля, я завжди хотів мати сім’ю, але не вийшло якось поки.

І мені  самому неприємно, якщо мені щодня нагадують про це, постійно відчуваю якийсь осад на дужі, що я досі самотній.

А мама ще й винує мене в тому, наче це моя вина, що в неї досі немає онуків.

Я щиро не розумію чому їй здається, що якщо вона живе в моїй квартирі, то може вести себе подібним чином?

Невже не розуміє, що я доросла людина, яка здатна самостійно приймати усі рішення і жити так, як вважаю за потрібне.

Однак їй чомусь здається, що я як і раніше дитина, якою можна командувати, а я маю мовчати, як в дитинстві колись.

Я постійно прошу не робити цього, але вона розуміння немає мене, та й не прислухається ніколи до мене.

Останнім часом мене це більше втомило, мені дійсно з мамою дуже важко.

Те, що мама зараз живе зі мною починає для мене ставати великою проблемою.

Адже насправді я багато від чого відмовляюся, дозволяючи їй залишатися у мене.

Я розумію, що вона старенька людина, хоча вона все добре розуміє, дрібну домашню роботу може виконувати сама.

Я вирішив, що відвезу маму додому, вона живе не далеко від мого будинку, а сам просто ходитиму до неї поки щодня: купувати продукти і допомагати справлятися їй з домашньою роботою.

Мама добре сама може приготувати їсти, прибрати, помити посуд, з цим у неї проблем немає, по-тихенько таку роботу вона може робити цілком сама.

Вона може спокійно жити в своєму домі, а я в усьому допомагатиму їй.

Та мамі ця моя ідея зовсім не сподобалася, вона не хоче їхати з моєї квартири.

Усім родичам розповіла, щоб вони шкодували її.

Тепер усі мені телефонують, кажуть, що я маю доглядати маму, щоб вона жила зі мною, адже у неї більше нікого немає.

Але ж я не відмовляюся допомагати їй, а просто хочу жити так, щоб усім було добре.

Я хочу жити сам і не хочу, щоб хтось командував мною чи заважав, а мама ще не зовсім стара людина, щоб не впоратися самій.

Та я не розумію, чому родина вважає, що має говорити мені, що потрібно робити. Я доросла людина і сам знаю, як краще.

Як їй пояснити, що вона доросла самостійна жінка і має жити у себе, а не старенька бабуся, за якою потрібно доглядати її?

Невже я тут не правий?

КІНЕЦЬ.