Коли я розлучилася із чоловіком, діти були ще маленькими. Спочатку він зовсім не приділяв їм жодної уваги, жив тільки в своє задоволення. До речі, тому ми й розлучилися.

Я не захотіла терпіти його постійну відсутність вдома, неувагу до мене та дітей. Спершу я думала, що обійдусь і без нього, якщо не хоче спілкуватися з дітьми.

Але потім, подумавши, поборола заради дітей свою гордість та пішла до нього. Я не так його переконала, як змусила приходити до дітей двічі на місяць і жодного разу не пошкодувала про це.

Вони завжди дуже чекали на нього. Ішли гуляти, розповідали йому свої новини. Коли діти вже пішли до школи, колишній чоловік одружився і почав рідше приходити до них.

А потім зовсім забув, що в нього діти. Дійшло до того, що я на день народження купила сину сама подарунок і сказала, що це тато передав, а сам не зміг прийти. Син засмутився, але зрадів подарунку, а дочка старша за нього і все зрозуміла.

Потім мені сказала, що якщо батько не хоче спілкуватись, то не треба його прикривати та змушувати. Я теж з цим змирилася. Не можу ж я його силою щоразу змушувати спілкуватися зі своїми дітьми.

Але нещодавно він знову з’явився. Виявилося, що в новій родині не все гладко, і він вирішив відвідати нас. Довго не хотів йти, казав, що скучив, просив у мене вибачення. Але я знаю, що повернення назад не може бути, після всього, що було.

Зараз він часто відвідує дітей, а я колись він приходить, йду з дому, просто гуляю вулицею, іноді в парку. Мені дуже прикро і самотньо, адже могло все бути по-іншому. Заспокоює тільки те, що у дітей, незважаючи ні на що, є батько.

КІНЕЦЬ.