Дочка моя остаточно “злетіла з котушок”. Два місяці тому вона нар одила сьому дитину. Хтось подумає: “Чим ти незадоволена?! Таке багатство! Живи та радуйся онукам!”.

Ага. Я подивилася б, скільки часу такий розумник витримає життя в будинку з цією малолітньою ба ндою? Вся ця маленька згая кричить, мчить по дому, ламає і перевертає все що можливо і що неможливо.

Я у цьому коաмарі живу вже п’ятнадцять років. П’ятнадцять років, з ранку до вечора стою біля кухонної плити, щоб нагодувати всю цю ораву, та ще й дочку та зятя на додачу.

Після народження сьомого онука я не витримала.

– Іро, у тебе совість є?! Куди тобі стільки дітей? Я вже не впораюся з ними!

– Мамо, але ми стараємось, працюємо, щоб усіх забезпечити!

– Краще б перестали нар оджувати… Місяць тому зустріла свою стару подругу. Солідна, доглянута жінка.

– Маринко, як я рада тебе бачити! Що з тобою? Ти хв ора?

– Запитала вона мене.

– Чому ти так вирішила? – Здивувалася я.

– Ти себе у дзеркалі бачила? Погляд заби того собаки, вибач за порівняння. А з волоссям у тебе що? А з манікюром?

Я тобі дам телефон свого перукаря. Я втекла, не дослухавши. Ну не пояснювати ж їй, що в мене соплі підтерти часу немає, куди вже мені по перукарням шастати… Два тижні тому захворів мій брат.

Він живе одинаком. Поїхала доглянути його. Ви не повірите – я так добре відпочила. І кілька книг прочитала, і кіно ми з братом дивилися.

А вже про тишу та спокій у домі я взагалі промовчу. Я знову відчула себе білою людиною, а не рабом на плантаціях.

– Мариночко, залишайся зі мною довше. І мені веселіше, і ти відпочинеш, – запропонував мені брат.

Як же, “залишайся”. Дочка мені по кілька разів на день телефонує, цікавиться, коли я повернуся. Сама зі своїми дітьми впоратися не може… А ви кажете: “Живи і радуйся”.

КІНЕЦЬ.