Нещодавно до мого чоловіка старий друг заїжджав. Проїздом він був у столиці. Цілих 18 років тому ми у нього на весіллі гуляли, так давно це було.

Щиро кажучи, думала я тоді, що цей шлюб ненадовго між ними протримається: одружилися вони, бо наречена вже чекала дитину, вони цього не планували, виходить.

Весілля грали вже при надії, і наречений якось зовсім без ентузіазму виглядав вже на реєстрації. Видно було, що хлопця переконали йти під вінець, він був не особливо щасливим.

Але ось, як не дивно мені, прожили вони разом у шлюбі вже так багато років, хороша сім’я, син студент, квартиру купили, машину. А зовсім нещодавно просто розлучилися. Це була дуже велика несподіванка для його родини.

“Ну що, буває таке. Вісімнадцять років – це чималий час. Можливо, шлюб вичерпав себе”, – мені подруга сказала, коли я розповіла їй історію шлюбу його.

Та не в тому річ! Він тут розговорився у нас. Каже, з дружиною ми чужі люди, абсолютно різні, як були з самого початку, так і залишилися. Одружився я, каже, тільки заради сина єдиного свого, і всі ці роки жив заради нього зі своєю дружиною.

Тому що, як не крути, дитині потрібен рідний тато, і не приходящий, а справжній. Все життя, мовляв, планував собі так – син виросте, і я з сім’ї піду. І рівно за місяць до вісімнадцятиріччя подав на розлучення.

“Та вже, продуманий друг твого чоловіка такий. Це він вісімнадцять років жив і чекав, коли син відсвяткує повноліття? Що ж раніше якось не пішов, якщо вже з дружиною так погано було?” – подруга не переставала дивуватися.

Ага, я теж у нього це запитала. А він – мовляв, а який сенс був одружитися тоді на ній через дитину, щоб через два-три-п’ять років піти все одно? Так тільки гірше. Ні, каже, я, коли одружився з Тамарою, вже знав, що дитину повинен виростити разом з його матір’ю. І виростив до кінця.

Не знаю, правильно це чи ні. Але батько він був просто відмінний, звичайно. Сином все дитинство займався посилено, весь час присвячував йому.

У походи водив, всьому вчив, часу не шкодував. А тепер син, каже, вже сам дорослий, більше я нікому нічого не винен, можу і для себе трохи пожити. Квартиру залишив дружині і синові, машину забрав собі, роботу має хорошу. У сорок років, каже, життя тільки починається.

Мене він так вразив, що я навіть зараз сиджу і думаю, правильно він вчинив, як чоловік чи ні? Про себе він подумав виходить. А про дружину як?

Джерело