Світло перших ранкових променів м’яко проникало в спальню, осяяючи обличчя Віки, яка ще лежала в ліжку, занурена у свої думки. Її чоловік, Олексій, вже давно підвівся, зваривши собі каву і, як зазвичай останнім часом, зник у вихорі своїх нескінченних справ.

Нещодавнє підвищення на роботі принесло йому не лише визнання та збільшення зарплати, а й несподіваний поворот у їхньому сімейному житті. “Ти знову йдеш так рано?”

– Запитала Віка, коли Олексій, в метушні збираючись, зайшов попрощатися.

“Так, вибач, сьогодні купа зустрічей. Не знаю, коли повернуся,” – кинув він, ледве обертаючись, і його голос звучав відсторонено, ніби він говорив про щось дуже далеке і неважливе.

Дні йшли за днями, і Олексій все більше поринав у роботу, залишаючи сім’ю на задньому плані. Віка відчувала, як між ними зростає дистанція, а вечори, які вони колись проводили разом, тепер здавалися лише дрібними острівцями в океані його відсутності.

Якось увечері, коли Олексій вкотре повернувся додому пізно і втомлений, Віка не витримала: “Ти взагалі пам’ятаєш, що в тебе є дружина?” Олексій зупинився, наче слова дружини раптом пробудили його від довгого сну.

В його очах майнуло щось схоже на усвідомлення. “Я… Я просто не хотів, щоб ти розчарувалася в мені. Я хотів бути краще,” – нарешті сказав він, і в його голосі пролунали нотки жалю.

Ця розмова стала поворотним моментом для них обох. Олексій зрозумів, що успіх на роботі не має сенсу, якщо він втрачає зв’язок з найдорожчими йому людьми.

Подружжя усвідомило, що їм потрібно працювати над своїми відносинами, щоб їхній шлюб не перетворився на ще одну жертву кар’єрного росту. З того часу вони намагалися приділяти більше часу один одному, не забуваючи, що саме зробило їх такими близькими.

КІНЕЦЬ.