Нещодавно мій чоловік заявив про свою давню мрію переїхати до села, оголосивши, що планує продати нашу квартиру та купити там будинок.

Він не обговорював це зі мною заздалегідь, а просто представив це як факт, що відбувся, через що я відчула себе осторонь.

Одного суботнього ранку він здивував мене поїздкою на огляд будинку. Після години їзди без заторів ми під’їхали до скромного сільського будинку з трьома кімнатами, великою кухнею та окремою ванною та туалетом, які потребували ремонту.

Мій чоловік був у захваті від такого житла і одразу ж попросив рієлтора не показувати будинок іншим покупцям і навіть пообіцяв зробити заставу.

Я була приголомшена його одностороннім рішенням і розпитувала його дорогою додому, яка через затор зайняла вдвічі більше часу.

Але чоловік просто відмахнувся, сказавши, що така нагода з’явилася спонтанно – та й він завжди хотів жити у селі. Переїзд значно ускладнив би моє життя.

Я працюю в місті, а це не менше години їзди в кожний бік, і моя робота вимагає моєї фізичної присутності, не кажучи вже про моїх літніх батьків, які залежать від моєї допомоги і живуть лише за 10 хвилин їзди автобусом від нашого нинішнього будинку.

Незважаючи на мої побоювання, чоловік твердо вирішив здійснити свою мрію та вже виставив нашу квартиру на продаж.

Тепер і я збираю речі, розриваючись між переїздом з ним у будинок, який все ще потребує ремонту, або ж до своїх батьків та можливим розлученням.

Я люблю його, але через його зневагу до моєї думки у цьому доленосному рішенні я більше не впевнена у нашому майбутньому.

КІНЕЦЬ.