Сім років тому Неля нарешті вийшла заміж за чоловіка своєї мрії.

Десять років до цього вона була поруч із ним у статусі таємної коханої, оскільки Павло був одружений.

Кілька разів, розуміючи, що він ніколи не розлучиться, жінка намагалася завершити ці стосунки, але нічого не виходило.

Павло одразу починав більше залицятися, обдаровував її подарунками, відваджував шанувальників і присягався у вічному коханні.

І Неля здавалася. Розуміла – жити без Павла їй буде набагато гірше. От і мирилася із його сімейними проблемами…

А проблеми справді були. Дружина постійно була слаба. Діти щойно вийшли з підліткового віку.

– Потерпи, кохана, – часто казав Павло. – Ще трохи і ми будемо разом.

«Трохи» розтяглося на десять років. Неля жила життям коханого чоловіка та його родини. Вона жодного разу не зустрічалася з дружиною Павла або з його дітьми, але знала про них все.

Вона сама купувала для них подарунки, щоб Павло в їхніх очах завжди був на висоті. Сама збирала передачі до лікарні, коли дружина Павла потрапляла туди вкотре. Словом, Неля, насправді, була невидимим, але дуже корисним членом сім’ї.

Павлу виповнилося 45, коли він овдовів.

Зображати, що він дуже сильно сумує за дружиною, чоловік не став. Хоча, звісно, переживав з цього приводу.

Він майже одразу запропонував Нелі:

– Давай розпишемося. Дітям не говоритимемо. Не зрозуміють.

– Як скажеш. Тобі видніше, – погодилася Неля, якій теж було 45, і про пишне весілля вона давно не мріяла.

Діти Павла, дізнавшись, що батько переїхав до іншої жінки менше аніж через рік після того, як не стало матері, заявили прямо:

– Знати не хочемо цю жінку. І тебе разом із нею.

Павло не здивувався, навіть чекав на щось подібне. Але в глибині душі сподівався, що через якийсь час діти заспокояться і пробачать його. Все ж таки дорослі вже. Мусять розуміти, що до чого.

І ось уже сім років Неля та Павло живуть разом. Добре живуть, дружно.

Відремонтували обидві квартири. Трикімнатну Павла – здають, у Неліній двокімнатній – живуть самі.

З дітьми Павла Неля не познайомилася. Вони її бачити навіть не хотіли, а вона й не набивалася.

Павло з ними помирився. Часто відвідує, порається з онуками. Не раз пропонував синові та дочці допомогу з дітлахами, мовляв Неля тільки рада буде, але ті категорично проти:

– Не потрібна нам у хаті чужа тітка!

Так і жили. Батько з Нелею – самі по собі, а дорослі, вже сімейні діти – самі.

…А якось сталося несподіване. Неля йшла з магазину з пакетами продуктів у руках.

Вона вже майже дійшла до свого будинку, як раптом побачила свою давню знайому Світлану.

– Ой, привіт Нелю! – сплеснула руками Світлана. – А що це ти сама такі пакети важкі тягаєш? Ах так, точно! Чоловічка ж твого вдома немає…

Неля застигла від здивування.

– А з чого це ти вирішила, що його немає? – здивовано запитала вона. – Він мав бути вдома. Казав, що заслаб трохи, тому я й пішла сама в магазин.

– Так? – здивувалась Світлана. – Але щойно його бачила. Він приходив до нас на роботу в особистій справі.

– В якій ще такій справі?! – ахнула Неля.

Вона не розуміла, що відбувається. Знайома працювала в нотаріальній конторі.

– Ми з ним поговорили, – сказала Світлана. – Він сказав, що заповіт прийшов оформити.

– Заповіт?!

– Ну так. Дітям казав все лишає.

– Так прямо й сказав?

– Ну так.

…Поки йшла додому, Неля передумала багато про що. Невже Павло справді оформив все на дітей? Чи думає, що вона, якщо що, успадковує все майно і не поділиться з його нащадками?

І що він їм залишить? Свою квартиру? Дачу? Чи ще щось, про що вона не знає? І чому потай? Мабуть, не довіряє їй. І це після стільки років!

І що тепер із усім цим робити? Промовчати? Зробити вигляд, що вона нічого не знає? Жити у брехні?

Може, з’ясувати, що там за папери? Але тоді Павло подумає, що вона меркантильна і вирішить, що вчинив правильно.

Не вирішивши, що робити, Неля прийшла додому. Павло зустрів її, як завжди – з посмішкою та традиційним поцілунком.

Повечеряли. Неля все більше мовчала, що було зовсім не схоже на неї.

– Що з тобою, Нелечко? Щось трапилося? Ти сама не своя.

І Неля не стрималася:

– Та ось думаю, любий, що з нашого майна ти вирішив віддати дітям, не порадившись зі мною.

– А мусив радитись? – Павло змінився на обличчі.

– Ну взагалі–то так. Я все–таки твоя дружина.

– Та вони дістали мене! Дізналися звідкись, що ми розписалися. І почалося. Мовляв, ти, по суті, залишив нас без спадщини, все дістанеться твоїй. А тепер взагалі почали, мовляв, якщо не оформиш все як треба, онуків більше не побачиш! Що мені лишалося робити?

– Спершу все мені розповісти…

– Як? Язик не повертався говорити про це!

– Даремно. Я все розумію. І твоїх дітей розумію. Тільки тобі не варто було вестись.

– Тобі легко казати. А мені? Я і так з ними не можу нормально спілкуватися, а тепер ще й онуки… Ти не уявляєш, що вони для мене означають.

– Звісно, не уявляю. У мене немає дітей. Ти не хотів мати позашлюбних, коли я могла і хотіла народити. Де вже мені про онуків говорити…

– Ось, саме так, – підтвердив Павло, не вловивши гіркого сарказму у словах дружини.

– Виходить, всі твої проблеми з дітьми через мене? – Неля подивилася на Павла довгим, тяжким поглядом.

– Виходить так, – вирвалося у Павла, який одразу пошкодував, що промовив ці слова.

Неля мовчала недовго. Потім рішуче підвелася. Виходячи з кімнати, різко розвернулася:

– Я знаю, що треба робити. І проблеми вирішаться, і ти обличчя не втратиш перед своїми діточками.

– І що ж?

– Ми розлучимося. Нехай вони будуть щасливими. І ти… Разом із ними.

– Але.., – Павло не чекав нічого подібного.

– Ніяких «але», – твердо сказала Неля. – В тебе є рівно тиждень, щоб з’їхати у свою квартиру. А я поки що поживу у подруги…

Як не намагався Павло зупинити дружину, нічого не вийшло.

Через кілька днів Неля сама подала на розлучення. Зробила так, щоб усе сталося максимально швидко.

Павло залишився сам.

Діти видихнули з полегшенням. Про оформлені документи вони ще не знали.

А спадщина була нічого собі: трикімнатна квартира в центрі та дача, яку батько чомусь не поділив із другою дружиною. Вона, бачте, не претендувала…

А потім, за пів року, Павло заслаб. Дітки, недовго думаючи, відправили татуся у лікарню на утримання… Відправили й забули…

Неля знайшла його там зовсім ніякого… Забрала, виходила. Чоловік навіть повеселішав.

І знову, потай від Нелі, оформив документи. Тепер уже на неї все переписав.

Щоправда, Неля поки що не знає про це…

КІНЕЦЬ.