Хвору бабусю відправили доживати до онука. А дізнавшись, що лежить у нотаріуса, рвали на собі волосся.

— Доброго ранку, люба, — Лара скривилася, почувши в слухавці голос свекрухи Марини Павлівни. Якщо та дзвонить, значить, збирається зіпсувати цей найдобріший ранок.

Лара ледве терпіла Марину Павлівну. Втім, це в них було взаємно. І справа була зовсім не в тому, що невістка була поганою людиною. Просто вона стала дружиною її нелюбого старшого сина Михайла та автоматично потрапила до розряду неприємних персон.

— У мене для Вас чудова новина, — хитро сказала Марина Павлівна. – Моя свекруха, Ірина Леонідівна, тепер житиме з Вами, доведеться відпрацьовувати незаслужено отриману квартиру.

Лара полегшено видихнула, це була зовсім не погана новина, зазвичай свекруха вигадувала для неї гірші каверзи. Спочатку молода жінка дивувалась, чим так не догодила матері чоловіка, поки він не розповів їй історію.

Михайло був старшим із трьох дітей Марини Павлівни. Народила вона його без чоловіка, як то кажуть, ще у дівках, і дуже соромилася присутності хлопчика у своєму житті.

Хоча, попри це, гарненькій бабі з трирічним сином вдалося вхопити представницького і дуже небідного вдівця Якова Петровича. І у законному шлюбі у них з’явилися ще двоє дітей – хлопчик та дівчинка.

Вітчим Михайла людина кмітлива та діяльна, піднявся ще у 80-х, відкрив кооператив. Потім примудрився не розоритися в 90-х, а в 00-х взагалі злетів у гору.

Дітей своїх ніколи за спорідненістю не розрізняв, як справедлива людина завжди порівну купував всім іграшки, одяг, їжу. Але й ременя міг усипати кожному однаково, якщо було за що.

А ось Марина Павлівна різницю між дітьми робила. Між стусанами та щипками нерідко шипіла Михайлу:

– І навіщо тільки я тебе народила, чорнявий, весь у татка недолугого, як ворона в зграї голубів, – натякала вона на своїх світловолосих синів.

Чим винен нещасний хлопчик, невідомо. Адже він у мамки квиток у життя не просив, та й чоловіка отримати допоміг саме він.

Яків Петрович пошкодував заплаканого в скверику після чергової лайки матусі хлопчика і підійшов втішити. Через це зі злісною жінкою і познайомився.

Яків Петрович виявився чудовим чоловіком і батьком, дружину балував, на дітях не економив. Грошей та уваги в нього вистачало на всіх, зайвий рот його не обтяжував і Мишко ніколи не почував себе чужим.

А ось молодший брат і сестра з нацькування матері постійно намагалися вказати йому його місце.

— Ти нам ніхто, ми тобі не рідня, наш тато тебе годує й одягає, — раз у раз чулася під час їхніх дитячих сварок.

Сестра Марія та брат Антон, як могли, підкреслювали свою перевагу.

— Знаєш, мені здається, вітчим єдина рідна мені людина в нашій родині, — намагався пояснити Ларі ставлення свекрухи Михайло у перші місяці шлюбу.

І молода дружина зрозуміла, що від матері чоловіка краще триматися якомога далі, щоб не псувати собі настрій.

Лара добре пам’ятала, як майбутня родичка скривилася, дивлячись на неї, при знайомстві.

— О, Господи, наречена, хоча, що ще від тебе чекати? – сказала зло. – Живіть, як хочете, як вже знюхалися, я вас на поріг не пущу.

І вони з Михайлом зажили, одружилися і спочатку винаймали кут, потім квартиру. Допомоги не просили, очі не мозолили.

Може й не багато жили, зате були незалежні. Єдиний з усієї родини Яків Петрович до них заходив, з онуками просив погратися, жартував, що скучив за дитячим сміхом і витівками.

А за рік після весілля його не стало. Похорон, поминки, Мишка захлиснуло горе, ніби він втратив рідного батька. На оголошення волі покійного в нотаріаті зібралася вся родина. Марія з Антоном здивовано косилися на Михайла, що трохи запізнився.

— А ти тут навіщо? – шипіли зло.

Але Михайло навіть не дивився в їхній бік, його запросили офіційно, отже, його місце тут. А згодом адвокат покійного зачитав офіційний документ.

Яків Петрович у формі дарчої відписав свій особняк коханій дружині Мариночці, а кожному з дітей, включаючи Михайла, дісталося по великій двокімнатній. Як тільки до Антона з Марією дійшло, що вони отримали рівно стільки, скільки й пасинок, вибухнув грандіозний скандал.

– Хто він такий? – Кричала Михайлу сестриця, зло вперши в нього палець.
– Він батькові чужий, навіщо нерухомість приблуді? – Вона кричала в кабінеті як відьма на шабаші, вивергаючи лайки та погрози у бік зведеного брата.

А Антон підійшов до адвоката і отруйно запитав:

— Цікаво, скільки він проплатив батькові? Оскаржити цю несправедливість як то можна?

Але юрист швидко остудив запал скандалістів:

— Майно відписано за договором дарування й угода зворотного ходу не має, але через пів року буде оголошено заповіт покійного щодо його фірми, який можна спробувати оскаржити.

Отримавши власне житло, Лара з Михайлом були на сьомому небі від щастя.

Михайла трохи засмучували злісні випади в його бік брата та сестри, але за 30 років свого життя він уже звик до подібного відношення. Йому було цікаво чому ж мовчить мати. І ось сьогодні вишенька на торті – Лара повідомила, що свекруха вимагає, щоб вони забрали собі матір Якова Петровича.

Ні хвилини не вагаючись, Михайло передзвонив матері.

— Негайно забери стару з мого дому, — кричала мати в слухавку розгубленому синові. – Я її все життя терпіти не могла, а тепер що ж, підгузки міняти?

Йому стало відчайдушно жаль бабусю, вона стільки сил вклала в облаштування їх дорогого особняка. Всіляко підтримувала сім’ю сина, няньчила онуків, а тепер, коли стала безпорадною після інсульту, її намагаються викинути як непотрібну річ.

Михайло мовчки зібрався і помчав за Іриною Леонідівною, адже вона, як і вітчим, була до нього добра. А Лара поспішила забрати з квартири всі зайві речі.

Після хвороби у літньої жінки відмовили ноги, тепер вона прикута до інвалідного крісла. Потрібно звільнити місце для руху.

Так у їхньому будинку оселилася мати вітчима і на Лару впали обов’язки по догляду за бабусею. Адже в якихось речах вона виявилася безпорадною, як дитина.

А через 2 дні Мишку зателефонував Антон. Опустивши вітання, він уїдливо заявив:

— Батько залишив тобі квартиру, от і відпрацьовуй, на Машку не сподівайся, здалася їй ця хвора бабця.

Мишко із Ларою зрозуміли, що розраховувати на допомогу з боку родичів не варто. Та й не сподівалися вони ні на що особливо. Втім, бабуся їх не обтяжувала. Жінкою вона була контактною, навіть з гумором, ніколи не сумувала і не вішала носа.

Звичайно, їй було прикро, що рідні онуки від неї відвернулися. Тільки вона не збиралася сумувати з цього приводу.

— Розпестила їх невістка моя, — сказала вона, журячись одного дня за вечерею. – А тебе Яша завжди хвалив, ти інший, для нього ти був рідним. А для мене тепер рідніше, ніж ви, дітки, нікого на світі немає.

Доглядати Ірину Леонідівну було зовсім не важко. Та й хто кого доглядав, у цьому ще розібратися треба. Швидко ганяючи на своєму чотириколісному коні, старенька встигала прибратися у квартирі та навіть зварити смачну вечерю Мишкові та Ларі, які поверталися з роботи.

Родичі, що позбулися бабусі, ніби забули про її існування – ні дзвінків, ні привітань.

А через 4 місяці настав час оголошення заповіту. І знову всі зібралися у невеликому холі адвокатської контори. Коли Михайло вштовхнув у двері інвалідне крісло з Іриною Леонідівною, злі голоси, що звучали всередині, замовкли.

Три пари злих очей дивилися на нещасну стареньку.

— Що вона тут забула? – читалося у них німе запитання. – Яке відношення має стара до бізнесу сина. Звісно ж, він залишив активи комусь із дітей.

Власне про те, хто очолить справу батька й сперечалися Антон із Марією до приїзду бабусі. Кожен бачив у кріслі себе.

Однак, яке ж було їх здивування, коли адвокат повідомив, що всі рухомі та нерухомі майна фірми, як і всі грошові активи, що йому належать, переходять до його матері, Ірини Леонідівни. У тісному приміщенні миттєво запанувала гробова тиша.

З перекошеними обличчями Марія з Антоном витріщилися на бабусю, а та завмерла під злісними поглядами як загнаний кролик. Однак, першою взяла себе в руки Марія, очі її потеплішали, вона встала і повільно рушила у бік старенької, що сиділа в інвалідному візку.

Жорстко відштовхнула плечем Михайла, що стояв поруч, і, посміхаючись, сказала:

— Ну, досить по чужих кутках поневірятися, я заберу бабусю собі.

Ірина Леонідівна недовірливо підвела на внучку голову і несміливо кивнула, проте з іншого боку, до неї вже поспішав Антон.

— З чого ти взяла, що бабуся поїде до тебе? – кинув він сестрі. – У мене їй буде зручніше.

І брат з сестрою зчепилися, ділячи нещодавно нікому не потрібну бабцю. Вони наскакували один на одного, немов бойові півні, супроводжуючи все жорсткою лайкою.

Ірина Леонідівна з хвилину з цікавістю спостерігала за процесом, а потім примирливо взяла онуків за руки.

– Заспокойтеся, будь ласка. Хто вам сказав, що я хочу переїхати від Михайла? – вона похитала сивенькою головою. – Ні, я залишусь у нього.

У залі запанувала тиша. Антон з Марією один за одним вирвали руки у бабусі та, змірявши Михайла злим поглядом, покинули зал. Марина Павлівна також пішла за своїми дітьми, прошипівши Михайлу наостанок:

— Негідник.

А Ірина Леонідівна підвела на нього голову, підморгнула і весело скомандувала:

— Ану, Мишко, бігом достав мене додому, цю справу варто відзначити.

Так бабуся назавжди залишилася у родині Михайла та Лари й дуже скоро переписала на нього майже все, що дісталося від вітчима. Рідних онуків вона теж не образила, виділивши їм по невеликій рівній частці, яка дозволяла їм вважатися цілком багатими людьми.

Хоча онуки не змирилися із втратою спадщини, намагалися оскаржити заповіт у суді, але програли. А залишені їм кошти не пішли на користь.

Антон майже одразу влетів у якусь темну історію, спустив свою частку за борги та повернувся жити до матері.

Марія, з досадою вийшла заміж за, як їй здавалося, дуже забезпеченого чоловіка та народила дочку. Тільки обранець її виявився альфонсом і незабаром переметнувся до чергової заможної вдовині. Довелося Марині Павлівні забрати внучку собі, адже мати, після невдалого шлюбу, кинулася влаштовувати особисте життя.

Ірини Леонідівни не стало напередодні пологів Лари й дівчинку, що з’явилася на світ, назвали на честь прабабусі – Ірочкою. А одного разу, через багато місяців після смерті бабусі, Лара розбирала речі покійної та знайшла в її улюбленій книзі складений аркуш паперу.

«Мамо, якщо зі мною щось трапиться, писав Ірині Леонідівні син, іди жити до мого Мишка, хоч по крові він нам не рідний, але з усіх дітей виріс найдостойнішим. Вибач, що не зміг виховати такими ж Машеньку та Антошку».

Прочитавши цю коротку записку, молода жінка змахнула зі щоки сльозу, що пробігла, і тихо посміхнулася. Вітчим мав рацію, її чоловік дуже хороша людина, їй пощастило.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!