Мої відносини з батьками складались не найкращим чином. Ще в дитинстві рідні розлучились, та опіку на ді мною взяв батько. Не довіряв він матері. Раніше я не розуміла чому, проте з віком все ставало дедалі зрозуміліше.

Після розлучення, мені тоді було десь сім років, мама переїхала до села, хоча в місцевих він називався частиною міста, та відкрила свою маленьку конюшню. Згодом знайшла собі нового чоловіка. Швидше, ніж того вимагали рамки допустимого. Тато ж досі одинокий, та повністю занурений в роботу.

Я, як і будь яка дитина хотіла тепла та підтримки від батьків, а вони були зайняті тільки своїми проблемами. Мати взагалі не цікавилась, як у мене справи. Я підростала, та ставала все більш замкнутою в собі. Моя підсвідомість бастувала проти такого оточення, та організм почав переставати відчувати голод.

Я зловила анорексію. Зараз мені вже двадцять п’ять, а я досі частково з нею борюсь. Одного разу перехворівши, боротись доведеться все життя, адже наслідки хвороби катастрофічні для всього організму.

Не дивлячись на хворобу, я в ранньому віці зрозуміла, що в майбутньому можу покладатись тільки на себе, тож доклала всіх зусиль, аби тільки стати успішною, та заробляти нормально.

Нещодавно з’явилась моя матір, не знаю, звідки вона дізналась мою адресу, проте ввечері я побачила її з сумками на своєму порозі. Жінка просилась пожити в мене деякий час, адже в неї щось таке стряслось в житті, що йти було нікуди.

Меня ця ситуація просто дратувала. Неймовірно сильно. Чомусь за двадцять п’ять років, вона ні разу не згадала про мене. Ні на свята, ні навіть просто так. А навіщо? В неї в житті все було добре, гроші, дім, коханець. Навіщо себе обтяжувати ще якоюсь дитиною?! А от коли припекло, вона різко згадала про родину.

Жінка стояла на порозі та слізно просила про допомогу. Як не дивно, проте мене її сльози зовсім не зворушили, навпаки, захотілось дати підзатильника, м’яко кажучи… До себе я її пустити не могла, батько, дивлячись з усього, теж притримався такої думки.

Совість моя все ж не дозволила її просто вигнати в темну ніч. Я зняла їй кімнату в хостелі на тиждень, викликала таксі та оплатила його. Сподіваюсь, що більше ніколи не побачу ту “рідну” людину, яка принесла в моє життя стільки болю та страждати, без жодних докорів сумління. Це ще треба вміти так жити. дати життя, та помножити його на нуль.

КІНЕЦЬ.