Мій чоловік проти того, щоб я працювала. Не знаю, з чим це пов’язано, але те, що у нас кожна розмова про мій вихід на роботу закінчується скандалом – це факт.

Відразу після університету, не встигнувши пропрацювати навіть кілька місяців, я вийшла заміж і народила дитину. У декреті я просиділа рівно три роки, і коли настав час виходу на роботу, я дізналася, що знову вагітна.

Звичайно, чергові три роки мені, крім пелюшок і сорочечок, більше нічого не світило. Тільки такі ж матусі у декреті мене зрозуміють. Адже вони по собі знають, як це – безвилазно сидіти вдома кілька років поспіль, не бачачи білого світла. Походи в магазин за продуктами та прогулянки з малюками на дитячому майданчику не беруться до уваги.

За характером я кар’єристка, мені важливо працювати, заробляти, бути значущою і досягати поставленої мети, тому саме для мене декрет став згубним.

Може скластися таке враження, що я не люблю своїх дітей і мені вони в тягар, але це повне марення. Я їх дуже люблю і для мене діти – це найдорожче. Але те, що я духовно і розумово потребую роботи і хочу розвиватися як фахівець, для мене теж дуже важливо.

Коли друга дитина пішла до дитячого садка, я знову задумалася про вихід на роботу.

«Нехай він трохи освоїться в садку, і, як тільки все налагодиться, я відразу почну працювати». – так думала я, але мій чоловік чомусь мав іншу думку з цього питання.

– Навіщо тобі це? – запитав він у мене, коли я в черговий раз заїкнулася про роботу. – Ми добре живемо, ні чого не потребуємо. Моєї зарплати цілком вистачає. Тож не вигадуй, сиди вдома, дивися за дітьми та вари борщі.

Таке ставлення мене дуже злило. Я не планувала все своє життя бути домогосподаркою.

– Я не можу більше сидіти вдома! – різко відповіла я. – Хочу вийти у суспільство, хочу спілкуватися, хочу бути важливою та потрібною!

– Ти потрібна своїм дітям, – не піддавався чоловік, – вийшовши на роботу, ти вже не зможеш приділяти їм стільки часу, як зараз.

– Неправда, я можу навести багато прикладів серед своїх знайомих, які встигають усе: і з дітьми час провести, і на роботу сходити, – сперечалася я.

– Та ти й дня не працювала! – почав підвищувати голос чоловік. – Ти й уявити не можеш, як це – приходити з роботи, пoмиpаючи від втоми. А тут ще й діти, які просять їсти та почитати казку на ніч!

Що б він не казав, переконати мене все одно не вдалося. Я вирішила, що стоятиму на своєму, обстоюючи власну думку з цього приводу.

– А може, ти просто боїшся? – посміхнулася я.

– Боюся? Чого? – здивувався чоловік.

– Ну, може того, що я вийду на роботу і почну заробляти більше за тебе? Чи може того, що спілкуватимуся з іншими людьми? А ще може бути, що стану незалежною і  зможу сама вирішувати свої проблеми? – перераховувала я те, що перше спадало на думку.

– Мені здається, у тебе розвинулася параноя з цією роботою, – підсміювався з мене чоловік.

Мене ж це злило ще більше. Адже мої слова та бажання не сприймали та не враховували. Насмішки чоловіка, крім ненависті та злості, у мене нічого не викликали. Чоловік вважав, що має право вирішувати за мене, як мені жити і що робити.

– Загалом, хочеш ти цього чи ні, але за місяць я виходжу на роботу, – сказала я. – Не збираюся все своє життя ходити у халаті з каструльками в руках.

– Готовий посперечатися на будь-що, що через місяць ти сама втечеш з цієї роботи, – не вгавав чоловік.

– Це ми ще подивимося, – відповіла я і сама пішла спати.

Я вважаю, що люблячий чоловік повинен підтримувати свою дружину у всіх її починаннях. Якою б маячною не здавалася ваша ідея (навіть якщо ви і самі це розумієте), а ваша кохана людина каже, що це круто, і намагається допомогти в реалізації вашого задуму – бережіть його, тримайте і нікому не віддавайте.

КІНЕЦЬ.