– Надя! – крик чоловіка змусив здригнутися. – Совість є?

– А ти свою втратив? – Запитала вона. – У мене трохи серце в капці не випало!

– Я тобі його зараз столовою ложкою дістану! – Михайло увірвався в кімнату, де дружина міняла білизну. – Чим ти думала, коли вигрібала у мене з гаманця всю готівку?

Надя спохмурніла:

– Я на продукти лише взяла. Це щонайбільше тисячу гривень, – вона задумалася, – та там і не було більше.

– Нормально ми так харчуємося, – спантеличив Мишко, – тисяча на продукти!

– А ти в крамниці не тільки хмільні ряди дивися, – порадила Надя з деяким роздратуванням, – може, уявлення отримаєш, скільки зараз життя коштує!

– Гаразд, не заводься, а то почнеться зараз! – Мишко завмер на порозі, розуміючи, що сам задоволений не залишився.

– Ти наступного разу хоча б кажи, що з гаманця гроші потягла, а то, знаєш, не хочу більше недолугим виглядати, який до банкомата бігає, доки його покупки на касі засмагають!

– Платив би, як усі, карткою, проблем не було б, – відмахнулася Надя.

– Е-е, ні! Я цим термінаторам не довіряю!

– Терміналам, – поправила Надя.

– Я знаю, що сказав! З цього все колись і розпочнеться! Повір моєму слову! Фантасти не просто вигадують, а пророкують!

Надя закотила очі й вкотре відмахнулася від чоловіка. Його захоплення теоріями кінця світу дістали вже всіх, а він лише задоволення отримував, коли наганяв остраху на чергового неофіта.

– Надя, дай п’ятсот гривень, сусідові треба віддати!

– А ти що позичав, є ж гроші, – не зрозуміла Надя.

– А дідько його знає, – Мишко почухав голову, – у крамниці на касі кинувся, а не вистачає. А тут сусід, то він мене кредитував!

– Коли ж ти навчишся картками розплачуватися, – пробурчала Надя, дістаючи гаманець із сумки. – Стривай! Зараз! Було ж…

– Надя! Ну? Чоловік чекає! – підганяв Мишко.

– Слухай, я, здається, все витратила, – розгубилася Надя, – у мене тут гривень двісті лише. Давай я йому на карту кину, хай номер скаже!

Мишко увійшов у кімнату й тихо сказав:

– Вітька біля дверей, йди сама з ним розмовляй! Я у цифровому зусиллі бути відмовляюся!

– Чуєш, Надя! – Пошепки запитав Мишко, якось увечері, коли подружжя лягло в ліжко. – Ти в домовиків віриш?

– А ще в лісовиків, бабаїв та полтергейст, – пробурчала Надя, втомившись за день.

– Я серйозно питаю, – Мишко підвівся на лікті. – Я вчора дві тисячі зняв у банкоматі, ну мені треба було.

– А вранці поліз перевіряти, а в гаманці купюр немає, лише монети. Монети є, а купюри, як корова язиком злизала.

– А ти точно знімав? – позіхаючи, спитала Надя.

– Ось тобі хрест! У мене і чек із банкомата залишився!

– Може, ти в кишеню засунув? – Припустила Надя.

– Гроші мають бути там, де чек! А чек у гаманці!

– Я не брала, якщо ти на це натякаєш, – вона відвернулася до стіни.

– Я тому про домовиків і питаю, – злякано промовив Мишко, – може його улестити якось треба? Молоко налити, цукерок насипати? Мені бабуся розповідала…

– Мишко, ти доросла людина, працюєш заступником начальника конструкторського бюро, на дворі двадцять перше століття! Який ще домовик? – пробубнила Надя.

– А ще маєш двох дітей! Їм краще казку на ніч про домовика розкажи! А гроші ти, швидше за все, або загубив, або засунув кудись. Вперше, чи що?

Мишко сів на ліжку і замислився:

– У тому й річ, що не вперше! І навіть не вдруге, – він запустив пальці в рідку шевелюру. – Надя, у нас же постійно зникають гроші.

– То дрібні, то трохи більше. Я чогось на домовика грішити став. Закономірність простежується!

– Коротше, Пуаро місцевого розливу, спати лягай! Завтра вихідний, ось завтра про це й подумаємо!

– Якщо ідею з домовиком ми відкидаємо, – почав Мишко з ранку, зачинившись із дружиною на кухні.

– Мишко! – Вигукнула Надя.

– І у нас немає серйозних провалів у пам’яті, що ми не пам’ятаємо, куди витрачаємо гроші.

– Теж – навряд …

– Тоді хтось із домашніх понадився тягати гроші з гаманців, – закінчив Мишко думку, до якої дійшов ще вночі.

А кандидатів було лише троє. Донька Оленка дев’яти років, син Петро, ​​якому одинадцять, і Надін племінник Боря, який жив у них третій рік і навчався в інституті.

– Олена постійно просить гроші на солодощі, – промовила Надя, – а коли ми почали обмежувати, вона могла почати брати гроші без дозволу.

– А Петро постійно вимагає на якісь запчастини до комп’ютера, та на платні ігри через інтернет, – підтримав Мишко. – Теж міг.

Борю вирішили не торкатися, бо йому мама постійно висилає гроші, так у нього ще й стипендія. Йому, як би, і нема чого.

– І що ти пропонуєш? – Запитала Надя, схиливши голову. – Допитувати дітей, проводити слідство, влаштувати очну ставку?

– Сама розумієш, що ні, – відповів Мишко, – але й залишати це так не можна!

– Як варіант, можна ховати гаманці, коли приходиш додому, – запропонувала Надя. – Не буде можливості, не буде крадіжки.

– Ну так, – хмикнув Мишко, – і скільки разів ми йтимемо з дому без гаманців? Чи вбиватимемо половину ранку, щоб їх знайти?

– Тобі пігулки для пам’яті купити? – Поцікавилася з усмішкою Надя.

– Собі купи, – образився Мишко, – вічно все забуваєш! І це ти вічно гаманець під дзеркалом кидаєш!

– А ти в кишені штанів залишаєш, звідки він вивалюється, та валяється на підлозі! – Надя погрозила пальцем. – Тож не треба мене у всьому звинувачувати, сам добрий!

– Значить, ховаємо! – Прийняли вони рішення.

Пару місяців життя йшло своєю чергою. Мишко з Надею працювали, сварилися у вихідні. Петя з Оленою ходили до школи, приносячи часом такі зауваження, що Михайлу можна було хапатися за ремінь. Борис займався навчанням, просиджуючи за підручниками.

– Дядю Мишко, а можна я дівчину сюди приведу? – спитав Боря одного дощового вечора. – Погода самі бачите яка, а по кав’ярнях ходити, грошей потрібно самоскид із причепом.

– Наречену знайшов? – підморгнув Мишко.

– Ну, не знаю, – зніяковів хлопець, – так далеко я не заглядав.

– Домовмося так, якщо нам потім мама Раїса мозок не виїсть, що ми тут тебе заохочуємо, приводь зі згоди тітки Наді. Але зваж, квартиру тобі ніхто звільняти не буде!

– Ні, ми просто посидимо, фільм подивимося, музику послухаємо, – замахав руками хлопець, – я ж не без поняття.

– От і добре, – Мишко поплескав Борю по спині, – приводь на оглядини! – І засміявся, чим ще більше збентежив хлопця.

Цікавість не вада, бо зустрічали дівчину Бориса повним складом. Без дітей, звісно.

– Боря такий гарний, – лепетала Наташа, – такий уважний! Я просто відчуваю, що він надійний та впевнений у собі чоловік!

Наді було приємно це чути, таки родич, та й за останні три роки вона вклала деяку частку у його виховання. Боря приїхав із глибинки, а там гарні манери – це форма лайки.

– Ви вибачте, що я в гості напросилася, – перепрошувала Наташа, – ми вже понад рік разом, а він про себе нічого до ладу і не розповів.

– А мужик тріпатись і не повинен, – розсміявся Мишко, – потім сюрприз буде!

Це він натякнув на маму Раїсу, характер у якої був не цукор.

– Не лякай дівчинку, – обсмикнула чоловіка Надя, – ти й сам не подарунок зі своїми теоріями!

Безтурботну розмову про все на світі перервав телефонний дзвінок.

– Вибачте, це мама, – сказала Наташа, виймаючи з сумочки телефон.

Сови позаздрили б округлості очей, якими Мишко з Надею дивилися на гаджет у руці дівчини.

– Тридцять тисяч! – Прошепотів Мишко так, щоб почула тільки Надя.

А та кивнула, бо сама такий хотіла, але розуміла, що це надто дорого. А тут вісімнадцятирічна дівчина має флагман відомого бренду.

– Вибачте, Наталю, – Мишко перейшов на «ви», – а хто ваші батьки?

– Тата у мене немає, а мама у продуктовій крамниці продавчинею працює, – без задньої думки відповіла дівчина.

– А звідки у вас цей апарат? – Мишко акуратно показав пальчиком на телефон, який дівчина поклала на столик біля себе.

– То це Боря мені подарував! – Вона розпливлася у щасливій усмішці.

Всі подивилися на Борю, а той, м’яко кажучи, зблід.

Наташа з побажаннями всього хорошого, була ввічливо випроводжена за двері, Боря був замкнений у туалеті, біля дверей якого прямо на підлогу сів Мишко, а Надя, з серцем, що калаталося, пішла в спальню.

З чотирьохсот тисяч, що вони накопичували останні років сім на новий автомобіль, залишилося лише тисяч п’ятдесят.

Побачивши дружину, Мишко перелякався, що в тієї зараз напад станеться, тому що тиск зашкалював, а погляд блукав, нічого не бачачи довкола.

– Кохана, благаю, заспокойся, – тихо промовив він, підпираючи двері шваброю, – пігулку смачну випий, або крапель заспокійливих.

– Мишко, – белькотіла вона, – Мишко, це ж …

Що конкретно, вимовити вона не могла.

– Тихіше! Тихіше! – заспокоював він дружину. – Натомість тепер зрозуміло, що наші діти не злодії. Це дуже добре, що вони виховані діти, які не беруть чужого!

Її погляд сфокусувався на очах чоловіка, і вона почала вловлювати зміст його слів.

– Так, – промовила вона, – у нас хороші діти. А цей! Цей!

– Поки посидить під замком, а ми обшукаємо його речі, може, він не всі гроші витратив!

– Ви не маєте права! – долинув крик із туалету. – Це приватна власність!

– За ґратами пояснюватимеш про приватну власність! Ти триста п’ятдесят тисяч поцупив! А за це сісти надовго можна! – блиснув ерудицією Мишко. – А за особливий цинізм тобі ще й однокамерники накинуть, бо у своїх родичів красти – гріх!

У речах знайшли ще двадцять тисяч, але це були крихти. Триста тридцять тисяч хлопчик примудрився спустити.

– Варіанта два, – сказав Мишко, розсмоктуючи валідол, – або ми викликаємо поліцію, або ти дзвониш сестрі, і нехай відшкодовує збиток.

– Це тобі вона сестра, а цей карний злочинець – племінник. А я їм свої кревні дарувати не збираюсь!
Надя взяла телефон і зателефонувала Раїсі.

– Не збіднієте! – Перша фраза кинула в заціпеніння. – Живете у місті, як королі, у чотирикімнатній квартирі! На машину вони збирали! Ще назбираєте!

– Раю, ти можливо, чогось не розумієш, але це кримінальне діяння, і Боря повнолітній. Тому піде по всій суворості закону!

– А чого це ти мені загрожуєш? Невже племінника рідного посадиш? – обурювалася Раїса в слухавку. – Кревну рідню за ґрати відправиш?

– Я тобі тому й дзвоню, що не хотіла б, щоб його посадили, – говорила Надя, намагаючись залишатися спокійною, – і пропоную тобі відшкодувати збиток!

– А де мені ці гроші взяти? У нас у селі таких навіть у фермера нема!

– Це не мої проблеми, – відповіла Надя. – Ти можеш узяти кредит, закласти будинок. Мені взагалі байдуже, де ти візьмеш гроші.

– А ти нічого не доведеш! – нахабно засміялася Раїса. – Боря скаже, що у вічі ніяких грошей не бачив, а те, що ви в нього знайшли, скаже, що ви ж і підкинули.

Мишко вийняв слухавку з рук почервонілої дружини, поклав на стіл і ввімкнув гучний зв’язок:

– Раю, твій божевільний додумався подарувати телефон за тридцять тисяч одній милій дівчині. І вона скаже, що подарував його саме твій синочок. А твоєму синочку такі гроші взяти не було звідки.

– Тим більше, я думаю, вона розповість, як він цю дівчинку гуляв за наші заощадження. Так що сяде твоя кровиночка надовго!

– Не смій загрожувати Борису! І мені не смій! – Перейшла на вереск Раїса. – Всі ви, багатії, над своїм золотом чахнете, та за копійку вдавитеся! А хлопчик просто вирішив красиво залицятися! Ти не смієш його звинувачувати!

– Нехай залицяється, як хоче, але не моїм коштом!

Далі Раїса вибухнула майданною лайкою, але Мишко слухати не став. Натиснув відбій, та набрав інший номер.

– Поліція! Що у вас сталося?

– Пограбування, – спокійно промовив Мишко. – Злочинця затримано. Записуйте адресу.

Провину Бориса довели, тож довелося йому відбувати термін. Раїса репетувала, взивала, намагалася простягати руки, але було пізно.

Раніше потрібно було думати, а не виправдовуватись. А за злочини треба відповідати. Ви зі мною згодні?

Як ви вважаєте, мати слушно вчинила, стосовно злочину сина? А Мишко не перегнув палицю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.