Два тижні тому мій син зробив пропозицію своїй дівчині. Їх стосунки тривають вже кілька років, тому ця новина мене не дуже здивувала. Та я була рада, що вони нарешті вирішили побратись.

Вони прийшли до мене в гості, щоб поділитись радісною звісткою. Ми пили чай, розмовляли, обговорювали заплановане весілля та плани на майбутнє. Аж тут, вони ненароком заявляють, що після весілля житимуть зі мною у моїй квартирі. Моя радість миттєво розчинилась у повітрі.

Я була не в захваті від такої ідеї. Не хотілось би побувати в ролі злісної свекрухи з оповідок. До того ж я ще не стара. Можливо, якось мені захочеться привести додому чоловіка, а там вдома спостерігачі. Тому я не замислюючи та не шукаючи виправдань, сказала, що я категорично проти сумісного проживання.

Але, як турботлива матір не залишила їх без варіантів, а запропонувала, не гаючи часу, розпочати пошук пропозицій оренди квартир, навіть декілька сайтів підказала.

Я переконана, що подружнє життя варто починати на окремій житловій площі. У кожного свої звички й дві господині на одній кухні – не найкращий варіант. До того ж вони ще молоді, можуть винаймати житло та відкладати на власне. Крім того, моя квартира перейде у спадок сину, оскільки він моя єдина дитина.

А доки ще можу, то бажаю жити у власне задоволення, щоб ні перед ким не звітувати й нікого не утискати. Вони окрема сім’я, то й хай живуть окремо.

Так ми й домовились. Вони, звісно, не на таку відповідь очікували, але я не збираюсь відмовлятись від комфорту через чиїсь забаганки та сподівання. Можливо це стане для них поштовхом не розслаблятись та працювати на власне майбутнє.

КІНЕЦЬ.