З кожного чайника кричать, що у побуті люди зовсім не такі, якими вони здаються у цукерково-букетний період. Мої розлучені товариші не раз попереджали мене про те саме і радили не поспішати з походом до РАЦСу.

Я прислухався до їхніх порад і зрозумів, що вчинив правильно. Дуже вже не хотілося отримати якийсь неприємний сюрприз після весілля, а потім ламати голову, як виплутатися з цієї історії з мінімальними втратами.

Тому вирішив для початку просто пожити з Інною, моєю дівчиною, кілька років, подивитися, чи зможу я змиритися з її недоліками, які по-любому спливуть у звичайній обстановці. Ми у стосунках уже майже рік, але за цей час далі спільних ночівель справа не заходила.

Інна підтримала мене та погодилася на переїзд. На її думку, і справді краще дізнатися один одного до весілля, ніж потім скандалити через кожну дрібницю, яка другій половинці може здатися катастрофою. Як мені пощастило зустріти однодумку, думав я.

Інна здавалася мені настільки розсудливою, що я був певен: у нас все вийде. Я усвідомлював, що розбіжностей не уникнути, але вони в моєму уявленні мали бути дрібними і такими, що легко вирішуються.

Однак мої очікування не збіглися з реальністю від слова “загалом”. Неприємні моменти стали спливати вже в перший тиждень нашого спільного життя, оскільки Інна відразу стала якоюсь іншою.

Якщо раніше ми обов’язково ходили кудись після роботи або у вихідні, то після переїзду Інни до мене лавочка прикрилася. На кожну пропозицію відправитися в кіно, парк або боулінг Інна відмовляється втомою та необхідністю привести себе до ладу.

З побутовими речами справи аналогічні. У Інни або голова болить, або нігті сохнуть. Хоча що там можна лягти на нігтях щодня, я не розумію.

Спочатку ми домовлялися, що вона готує, оскільки моїх кулінарних здібностей вистачає лише на варіння пельменів та сосисок, а я мию посуд та плиту. Цілком чесний поділ обов’язків, на мій погляд.

У результаті в моєму житті нічого не змінилося. Як робив усе сам, так і продовжую. Тільки додалися витрати на доставку, оскільки Інну не надихає холостяцька кухня.

Однак спочатку я наївно вважав, що у моєї дівчини справді величезні завали на роботі, і їй не до розваг та прибирання з готуванням. А манікюр мені бачився особливим жіночим способом хоч якось розвантажити мозок. Така собі медитація.

Я тоді сподівався, що до вихідних Інна прийде до тями. Ми, як раніше, почнемо вибиратися в люди, і на мене чекатимуть її фірмові домашні страви, від яких ложку проковтнеш. Вона ж до цього мене балувала домашньою їжею, коли залишалася в гостях із ночівлею.

Але на вихідні ситуація повторилася. Інна все так само самозабутньо пиляла нігті, залізши з ногами в крісло і листя про стреси на роботі. До речі, мою роботу теж ніяк не назвеш спокійною, але я чомусь знаходжу сили на все інше!

Але я і того разу не став нічого висловлювати Інні. Адже вона не була раніше такою лялькою, яка має з інтересів лише нігті. Навпаки, сама мене часто витягувала у різні цікаві місця.

Так що я не втрачав надії, що “пасивно-нігтьовий період”, як я його назвав про себе, скоро минеться. Але ні. З того моменту, як Інна перебралася до мене, минуло вже півтора місяці, а в неї, як і раніше, на думці один манікюр.

Певна річ, потім я вже не мовчав і неодноразово намагався з’ясувати причину таких радикальних метаморфоз. І, чого гріха таїти, ставив Інні на вид її цілковиту марність у побуті. Напевно, будь-хто на моєму місці вчинив би так само, а то й зовсім вказав би на двері без жодних пояснень.

Інна щоразу відповідає, що наводить красу заради мене, і я мушу цінувати її старання, а не сипати докорами. Мовляв, краса потребує жертв. Ось вона і жертвує нормальним відпочинком та домашніми справами.

“Ти хочеш, щоб я перетворилася на бабу з тряпкою?!” – зазвичай запитує Інна з деяким викликом. Я втомився пояснювати, що мені не потрібна краса такою ціною.

Інна і раніше чудово виглядала, але, зважаючи на все, витрачала на свої жіночі штучки набагато менше часу. Що заважає їй чинити так і зараз?

Не сперечаюся, зовнішність важлива, але не варто робити з неї культ. У відносинах є речі й важливіші: взаємовиторг, спільні інтереси. А я останнім часом не отримую ні того, ні іншого.

Нам почало банально нічого обговорювати. Ми ж нікуди більше не ходимо разом. І коли Інна встигла стати такою пустушкою? Невже вона тільки вдавала із себе начитану і різнобічнуї?

Коли мова заходить про побут, моя дівчина також не забуває згадати свою роботу, через яку в неї залишається час лише на догляд за собою. “Я ж не можу розірватися!” – не втомлюється повторювати вона.

Ніхто не змушує її розриватися! Я не з тих, хто звалює усі справи на жінок. Однак мені здається, що коли ми живемо разом, то й займатися побутом повинні разом. А поки що виходить, що я його тягну в одне обличчя.

До того ж я не помітив особливої віддачі від роботи моєї дівчини. Колись ми планували по черзі оплачувати продукти, порівну скидатися на комуналку.

І що в результаті? За все плачу, знову ж таки, один я, а свою зарплату Інна витрачає виключно на себе. А варто мені про це заїкнутися, як одразу отримую тавро скнари та прочальника. Хоча справа зовсім не в грошах, а в небажанні Інни дотримуватись домовленостей.

Загалом наші розбирання не призводять зовсім ні до чого. Я все частіше розмірковую, чи мені так потрібні стосунки, в яких мене зовсім не чують.

Мабуть, настав час ставити Інні ультиматум: або вона закінчує валяти дурня, або нехай вирушає за місцем прописки. До цього мені такі заходи здавались надто грубими, проте мені набридло відчувати себе ганчіркою для підлоги.

КІНЕЦЬ.