Вероніка довго ворочалася в ліжку, не могла заснути. Три дні тому поховали її улюблену бабусю Ганну. Сусідка помітила, що вона не виходила вдень у двір, занепокоїлася.

Коли зайшли в будинок, баба Ганна лежала на підлозі, вже не дихала. Серце хворе було.

Кожне літо Вероніка проводила у бабусі, на канікулах. Разом годували курей, збирали яблука, груші, варили варення. З іншими дітьми бігала купатися на річку. Щасливі спогади…

Коли у Вероніки зʼявився син, бабуся приїхала в гості, з радістю няньчилася з правнуком, в’язала йому кофтинки, шкарпетки. Останній раз вона бачила бабусю місяць тому, і це пригнічувало її. Вічно ніколи, справи, турботи…

Мама Вероніки рідко їздила до матері. Бабусі Ганні не подобався її обранець. Молодший на десять років, не працює, любить випити.

Рідного батька Вероніка не пам’ятала і не знала, пішов, коли вона була зовсім маленькою.

Зі своєю мамою у Вероніки були напружені стосунки. Вона завжди бажала дати пораду, відчитати, і все це в грубій формі. Спілкуватися з нею не було ніякого бажання.

Особливо після того, як вона привела у свою квартиру незрозумілого типа.

— Тобі добре, ти заміжня, а я одна зовсім! Знаєш, як тошно без мужика? Батько твій втік в невідомому напрямку, одна тебе тягнула всі ці роки. Маю право на щастя!

І не треба мені вказувати, правильно це чи ні! Бабуся твоя мозок виносить, і ти туди ж. Сама розберуся зі своїм життям! — злобно відповідала мати Вероніці.

Вероніка й не лізла до неї більше. Нехай живе, як знає…

Бабусин будиночок у спадок перейде до мами. Особливо обурило Вероніку, що на прощанні мама почала обговорювати цю тему зі своїм альфонсом.

Куди витратять гроші після продажу будинку. Це було жахливо. Образливо за бабусю…

У самої Вероніки все складалося вдало в житті.

Отримавши професію, працювала вихователем у дитячому садку. Робота не легка, але дітей вона любила.

Син ходив до школи, вони з чоловіком працювали, жили у квартирі, яку взяли в іпотеку.

Єдине, що Вероніка забрала з бабусиного будинку на пам’ять – це чайний сервіз та її старенький кнопковий телефон. По якому вони часто розмовляли…

Телефон лежав на тумбочці біля ліжка. Вероніці все здавалося, що ось зараз бабуся подзвонить і скаже, що жива, і це все був страшний сон…

Сльози капали на подушку від сумних думок. Ще й чоловіка поруч немає, поїхав у відрядження на кілька днів…

Раптом бабусин телефон засвітився. Вероніка взяла його і побачила текст. По екрану бігли літери, складаючись у слова та речення.

«Ніко, онученько, не плач ти так, не вбивайся. Я ж все бачу…»

Вероніка протерла очі. Це сон? Чи чийсь злий жарт? Як це можливо?

«Онучко, я сама не знаю, як це працює. Все, що я думаю, переноситься в телефон. Якийсь зв’язок у мене з тобою невидимий. Причому тільки зараз це вийшло.»

Вероніка вигукнула: «Бабусю, це справді ти? Але ж тебе немає більше?»

«Померла, але тілом. Душа моя живіша за всіх живих. Я зараз перебуваю в міжжитті. Після того як я впала на підлогу, до мене прийшли дві істоти у світлому одязі. Я придивилася, а це мама моя і батько. Кажуть, не бійся, ми допоможемо. Лети за нами.

Моє тіло залишилося лежати на підлозі, а я відчула легкість і злетіла вгору. Онучко, вмирати не боляче зовсім. Я летіла якимось коридором до світла, крізь кілька шарів повітря, це дуже незвично.

Потім я опинилася в якомусь просторі, тут світло і тихо, немає вікон і дверей.

Мої батьки сказали чекати і зникли. Дев’ять життєвих днів я буду тут. Тут часу немає, все не так, як на землі. А потім за мною прийдуть. Ось я і маюся. Тут є й інші душі, але ми не спілкуємося, кожен сам по собі. Ми у безчассі.

Я бачила свої похорони. Труна красива була, але можна було і простіше купити. У мене тут є великий екран, як у кінотеатрі, і я можу бачити, що захочу.

Тіла у мене немає, але умовно я уявляю себе молодою і красивою, в улюбленій сукні, і так і виглядаю. Навіщо мені бути старою, вірно, онучко?

А ще, я можу бачити, що буде з вами. Не все життя, а найближче майбутнє.

Так ось, чоловік твій Віктор потрапить в дорожню пригоду, якщо поїде завтра ввечері додому машиною.

Бачу, як він засне за кермом. Попередь його. Не знаю, чи спрацює, адже від долі не втечеш, мабуть. Але краще спробувати. Нехай вранці їде, тоді не засне.

І ще. Свєтку, матір твою, днями жених її непутящий обкраде. Гроші, які вона взяла в кредит, велику суму, забере. Нехай закриє кредит цими ж грошима, а то біда буде…»

«Дякую, бабусю, постараюся вплинути на це. Я так сумую… Мені так важко думати, що більше не побачу тебе ніколи…»

«Не треба сумувати і плакати. Мені погано від цього. Вважай, що я просто поїхала, і колись ми побачимося. Ой, онучко, мало не забула…

Поїдь у мій дім, і знайди в старому серванті, який в (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) дальній кімнаті стоїть, білу банку з крупою. Там пакет з грошима. Відкладала потихеньку. Забери. Не встигла віддати тобі, хто ж знав, що помру…

Пам’ятник мені не ставте дорогий, найпростіше щось. Нічого витрачатися.

Мені це не потрібно, адже я тут, а земна оболонка мене не цікавить більше.

І ще прохання. Замов у церкві все, що належить за покійними, сорокоуст, псалтир, жінки підкажуть. Це дуже полегшить мені перехід на інший рівень…

Ой, онучко, мені тут сказали, щоб я припиняла сеанс зв’язку із землею, не положено…»

І екран згас. Вероніка перезавантажувала телефон кілька разів, але повідомлень більше не було, а ці зникли. Вероніка пошкодувала, що не записала це все на камеру свого телефону, розгубилася дуже.

Те, що це були послання від бабусі, вона не сумнівалася. Вероніка взяла ручку, і записала, що запам’ятала, у своїй записній книжці. У загробне життя вона вірила.

Любила дивитися містичні фільми, читала книги на цю тему.

Але те, що з нею може таке статися, і уявити не могла…

Тільки як це все піднести чоловікові та мамі? Не повірять же…

Скаже, що сон наснився, в якому бабуся це все розповіла.

Вранці вона подзвонила чоловікові й попросила не їхати ввечері додому. Нехай переночує, і вранці виїжджає. Сказала, що сон поганий наснився. Чоловік був забобонним, погодився перечекати.

Тепер належало попередити матір. Набрала її номер.

— Мамо, привіт. Як справи?

— Привіт. Та ось прийшла тільки, в магазин ходила. А ти чого дзвониш?

— Ти брала кредит у банку?

— Брала… А ти звідки знаєш?

— Бабуся приснилася і сказала. Для свого кавалера взяла?

— А це не твоя справа, на хвилиночку! Брешеш (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) ти все! Бачив хтось, напевно, як я з банку виходила і донесли. Що за люди… Бабусю приплела ще…

Проблеми великі у Кольки, гроші потрібні, ось і взяла. Він все поверне потім. Задоволена?

— Слухай, моя справа попередити. Колька твій вкраде ці гроші і зникне. Поки не пізно, йди в банк, поверни гроші.

— Ага, зараз прямо, розбіглася… Знаєш що, я не лізу в твоє життя, а ти не лізь в моє…

Ну, що ж, принаймні Вероніка спробувала. А там нехай робить, як знає…

Вероніка вирішила з’їздити в будинок до бабусі, забрати гроші. На щастя, ключі від будинку були у неї. Гроші лежали там, де бабуся і сказала, у білій банці з крупою.

Розгорнувши пакет, Вероніка ахнула.

Там лежали дві пачки по п’ятсот гривень. Більше ста тисяч… Ну й бабуся… Примудрилася накопичити стільки…

По дорозі додому заїхала до храму, і замовила все, що належить.

Начебто всі вказівки бабусі виконала. На душі було легко і добре. Вона знала, що бабуся десь там, все бачить і знає.

Вероніка подивилася на небо і посміхнулася. Раптом бабуся зараз бачить її…

Чоловік приїхав додому живим і здоровим. Значить, вдалося змінити його долю, завдяки бабусі…

А ось мама не послухала пораду. І через кілька днів вже вила в трубку телефону Вероніці. Та й слухати не стала, який Колька виявився мерзотник і підлабузник. Вона й сама це знала. А матері урок буде.

На сорок перший день після смерті, бабуся приснилася Вероніці. У красивій блакитній сукні, волосся довге, розпущене, на вигляд їй було років сорок. Дуже красива.

Вона сиділа на лаві біля красивого будинку з башточками, як у принцес в мультиках.

— Онучко, у мене все добре. Дивись, який будинок у нас з дідом… Він на риболовлі зараз. Перевели мене сюди, слава Богу. І дідусь твій зустрів, з букетом ромашок, моїх улюблених, пам’ятає, рідний…

Живемо тут з ним. На зв’язок через телефон не можу виходити, заборонено. Того разу помилка вийшла, бачиш як, і в небесній канцелярії збої бувають…

Дякую за поминальний обід, все, чим поминали, з’явилося у нас на столі тут.

Хоч ми і не їмо, але помин дає нам енергію.

У сон до тебе ледве змогла пробитися, це складно, перешкод багато. Знаю, що гроші забрала, молодець, витратьте з розумом. А мати твоя поплатилася за власну дурість…

І ще, бережи себе, онучко, сходи в лікарню, по-жіночому перевірся…

Вероніка різко прокинулася. Все як наяву було… Значить, у бабусі все добре! І поминальний обід сподобався…

А до лікаря обов’язково треба записатися, бабуся просто так не скаже…