Не стало Сергія Ігоровича… Приїхали його сини з дружинами, поховали. Стали речі розбирати, квартиру здати хотіли поки ще спадщину не оформили. Квартира хороша, хоч і не велике місто, а гроші за неї можна пристойні отримати. Навіть ремонт не потрібно робити, все чисто й гарно. Дружини вже раділи, і думали куди гроші витратити, на подорожі чи ще кудись. Дружина старшого хотіла відпочити на Мальдівах. Друга хотіла прикрас. Вони вже потирали обидві руки і ділилися своїми планами, як раптом у двері подзвонили. – А ви чого тут?! – тільки й запитали сини, коли відкрили двері.

Сергій Ігорович жив один уже багато років. Два сини поїхали одразу після школи на навчання та так і залишилися в іншому місті. Приїжджали рідко. Батьки намагалися все для них робити. Освіту обидва сини здобули вищу.

Допомогли батьки з квартирами, свій грошовий внесок для дітей зробили, а далі самі. Сини й старалися. Посади високі, сім’ї, діти. Тільки ось онуків Сергій Ігорович із покійною вже дружиною бачили рідко.

А коли вони стали старшими, то й зовсім перестали приїжджати. Ольги, дружини Сергія Ігоровича не стало рано. Перших онуків дочекалася й занедужала. Швидко пішла.

Сергій Ігорович у шістдесят років залишився вдівцем. Горював, і навіть гульбанити добряче почав спочатку, але дружина покійна уві сні прийшла, пальцем строго помахала.

Прокинувся тоді Сергій Ігорович слабий аж.

– Бачиш усе, – звернувся він до портрета дружини в жалобній рамці. – Знаю, що не любила це. Гаразд, обіцяю, більше не гульбанити.

Викинув сміття і біленьку туди ж.

Двадцять років минуло з того часу. Намагалися вдови з ним стосунки завести, у квартиру до нього пробратися, але Сергій Ігорович був міцним горішком. Додому нікого не водив. Справлявся один. Тільки все важче стало з кожним роком.

Сини практично забули про нього, а онуки не згадували. Знав Сергій Ігорович, що й правнуки вже є, тільки не бачив жодного.

Сини дзвонили, але скарги батька пропускали повз вуха. А він просив їх тільки приїхати, та й онуків про це просив. Навіщо ж до старого їхати, якщо своїх справ та витрат повно.

Протягом усіх років тільки племінник дружини приїжджав часто.

Після відходу тітки не забував Сергія Ігоровича. Жив він у селі, а до міста їздив із сином у лікарню. У того проблеми із зором були.

Завжди привозив сільські продукти, молоко, яйця, сир. Іноді і м’ясо восени з салом. А ще гриби. Дуже Сергій Ігорович їх любив.

Тішили старого, в гості заходили, а ночувати залишалися рідко.

Андрій, син племінника, виріс і до міста перебрався. Забігав, посилки від батька передавав, допомагав, чим міг.

Чи ж багато старому допомоги треба, просто спілкування. Поговорять, посміються, чаю поп’ють і далі жити можна. Андрій із дітьми своїми приходив, вони Сергію Ігоровичу рахуй вже правнуками були. Своїх рідних не бачив, то хоч ці, теж рідні. З ними веселіше.

Андрій бачив, що нудьгує старий за своїми, ображається на них. Намагався поговорити, але хто його слухатиме?

Батько його теж не міг переконати братів двоюрідних приїхати й допомогти батькові. Нічого не вийшло. Один із них слабий, другий роботу кинути не може. Не приїхали, тільки подзвонили батькові та й виказали за нерозуміння.

Раніше ще їздили, а за 5 років до відходу батька не бували.

Приїхали із дружинами, поховали. Стали речі розбирати, квартиру здати хотіли поки ще спадщину не оформили.

Квартира хороша, хоч і не велике місто, а гроші за неї можна пристойні отримати.

Навіть ремонт не потрібно робити, все чисто та гарно. Ну а потім вирішили продати, їм на старість теж гроші потрібні.

Дружини вже раділи, і думали куди гроші витратити, на подорожі чи ще кудись.

Дружина старшого хотіла відпочити на Мальдівах. Друга хотіла прикрас, і щоб не економити, а шикувати. Вони вже потирали обидві руки і ділилися своїми планами, як у двері подзвонили. На порозі стояв Андрій та його батько Микола.

– А ви чого тут? За подякою прийшли, що нашого батька не покинули? Дякую, звісно. Можете вибрати будь-яку річ, і не одну. Нам тут нічого не треба. Все доведеться викинути. Поспішайте, ми їдемо.

– А коли?

– Увечері, давайте швидше. Квартиру ми вже здали. Незабаром прийдуть мешканці. Вони ж потім її й куплять.

– Це ви поспішаєте. Квартиру ваш батько ще за життя переоформив на Андрія. Ми були проти, але після того, як ви відмовилися відвідати його, ми погодилися. Він уже заповіт написав на Андрія, але вирішив, що так буде надійніше. Ось документи. А як ви здали квартиру? Договір не оформляли?

– Знайомим, навіщо все офіційно робити? – відповів один із братів, а зрозумівши всю суть почав галасувати: – Обманули батька, обманули, ми у суд підемо!

– У суд можна, а поки що звільняйте квартиру. Так, не забудьте повідомити своїх друзів, що ми її не здаємо.

– Ми… Ми ж передоплату взяли за пів року.

Дружини братів стояли мовчки, тільки іноді перезиралися і шепотілися один з одним.

– Доведеться повернути. Ключі ви їм уже дали?

– Ні.

– Вирішуйте свої питання і прощавайте.

Сини Сергія Ігоровича поїхали і більше ніколи не приїжджали.

Андрій із батьком поставили пам’ятник на його могилці, і завжди доглядають її.

У квартирі живе син Андрія. Всі вони пам’ятають Сергія Ігоровича та його дружину Ольгу…