Не стало бабусі Марії. Її любили усі. Життя у бабусі було нелегке. З дитинства вона жила в селі, там вона й працювала потім, там і заміж вийшла.

Народилися двоє діток. Жили вони з чоловіком Петром, як усі.

Але сталося несподіване…

Коли діти були ще школярами, Петро раптом оголосив, що покохав іншу.

Але розлучатися він не хоче, «бо у дітей має бути батько».

І цей «батько» поїхав в інший район. Більше дітей він не бачив.

Марія дуже переживала, тільки турбота про дітей не дала їй необачно вчинити зі своїм життям.

Допоміг їй голова села Олег Ігорович:

– Ну, чого ти переживаєш? Пішов і добре. Подай на аліменти, хай платить!

– Не треба мені від цього пройдисвіта нічого! – плакала бабуся.

– Тоді знаєш що? У місті почали будувати новий завод, потрібні працівники. Їдь туди, влаштуєшся на роботу, там дадуть кімнату. Зарплата там більша, і дітям там буде краще. Я тобі допоможу.

Отак бабуся переїхала в місто. Життя на новому місці додало нових турбот, було вже не до переживань про чоловіка, який втік. Там же ж бабусі підказали подати на розлучення, щоб швидше дали квартиру. Бабуся писала заяви в суд, Петра не було. Розлучилися заочно.

Бабуся отримала квартиру і все життя прожила в ній. Діти виросли, завели свої сім’ї. Онуки росли в променях бабусиної любові. Усі жили дружно…

…На сороковий день був поминальний обід. Двері в квартиру були відчинені для сусідів.

І тут на порозі з’явився несподіваний гість…

– Здрастуйте, – сказав чоловік з порога. – Ви пам’ятаєте мене?

Всі застигли від здивування, не розуміючи, що відбувається і хто це такий.

– Я ваш татусь і дідусь! – сказав чоловік.

Запала мовчанка. На що сподівався цей татусь, не відомо, але ніхто не кинувся йому на шию. Виникла незручна ситуація. Дід Петро відкашлявся і сів за стіл. Налив собі в чарку біленької й сказав:

– Ну що, помʼянемо покійну.

Усі уткнулися у свої тарілки, ніхто не підтримав діда.

– Ну гаразд, сам тоді, – сказав він.

Потім ще налив і ще…

Розмова за столом потроху відновилася, всі згадували смішні ситуації з бабусею, згадували її доброту та турботу. Здавалося, всі вже забули про присутність діда Петра.

Поминальний обід добігав кінця, коли веселий вже дід знову заговорив:

– Я чого ж приїхав? Я ж єдиний її чоловік, ще й слабий і пенсіонер. Значить, я маю права на спадщину! Ану-но окажіть, у якій кімнаті я житиму.

– Опамʼятався! – майже хором відповіли його діти.

– Ти давно вже ніхто, мама давно оформила розлучення!

– Не могла вона цього зробити! Я згоди не давав! – репетував дід Петро.

Так, з галасом про те, що він подасть у суд на спадщину, дід швидко поспішав униз по сходах…

КІНЕЦЬ.