Тетяна помітила недобре, щойно чоловік переступив поріг квартири. За десять років спільного життя вона навчилася читати його як відкриту книгу. І зараз кожна рисочка його обличчя кричала про біду. А цей дивний пакунок у руках…

Їхній п’ятирічний син Мишко, вже готовий кинутися до батька зі звичним «Тато прийшов!», застиг на півдорозі, вловивши напругу.

— Мишко, сонечко, йди поки що до своєї кімнати, пограй, — м’яко сказала Тетяна, не зводячи очей з чоловіка. — Ми з татом поговоримо і потім зайдемо до тебе.

Коли за сином зачинилися двері, вона поволі підійшла до Бориса. Той стояв, ніби прибитий до підлоги, блідий, з краплями поту на лобі.

– Що трапилося? — тихо спитала вона.

Борис обережно поклав пакунок на диван. Усередині щось завозилося і тихенько захникало. У Тетяни тьохнуло серце.

— Христина приходила сьогодні в офіс, — почав він, старанно дивлячись на підлогу або на свої ноги. — Пам’ятаєш, була у нас така співробітниця рік тому?

Тетяна пам’ятала. Молодий бухгалтер, яскрава блондинка, яка раптово звільнилася без пояснення причин. В офісі тоді ходили різні чутки.

– Це її дитина, – Боря зробив паузу і додав ледве чутно: – І моя.
Тетяна опустилася в крісло, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. У голові билася лише одна думка:

«Цього не може бути. Тільки не з нами. Тільки не з ним».

– У сенсі??? – її голос звучав неприродно навіть для неї самої.

— Це було всього кілька разів, дурне захоплення… Вона звільнилася одразу після, я думав, усе закінчилося. Вона не сказала мені про дитину.

— А тепер вирішила поділитись цією чудовою новиною? — Тетяна майже фізично відчувала, як усередині закипає лють. — І заразом підкинути дитину?

– Вона виходить заміж. За якогось бізнесмена. Він не хоче виховувати чужу дитину, і вона…

— Як зручно! — Тетяна схопилася з крісла. — І вона вирішила, що я з радістю візьмуся вирощувати ваш плід… вашого «дурного захоплення»?

Борис смикнувся як від ляпаса:

— Таня, я знаю, це жахливо звучить…

– Жахливо? ЖАХЛИВО?! – Вона майже кричала. — Ти притяг до нашого будинку свою нагуляну дитину і кажеш, що це просто «звучить жахливо»?!

Немовля на дивані вибухнуло гучним плачем. Тетяна різко повернулася до пакунка:

— А ти взагалі впевнений, що це твоя дитина? Може, вона просто знайшла наївного дурня?

– Вона сказала…

– О, то вона сказала! І ти, звичайно, одразу повірив! А тест ДНК зробити не пробував, перш ніж тягти його сюди? — Таня майже кричала, відчуваючи, як усередині все перевертається від люті та образи.

Боря безпорадно розвів руками:

– Я… я навіть не встиг нічого збагнути! Вона влетіла до кабінету як ураган, жбурнула його мені, кричала щось про те, що тепер моя черга розплачуватися… І одразу в таксі застрибнула, тільки її й бачили! Телефон відключила…

– Чудово! Просто чудово! – Вона задихнулася від обурення.

– Отже, якась пані, кидає тобі дитину, і ти тягнеш її до дому, де твій рідний син, дружина

– Ти взагалі розумієш, що ти накоїв? Ти взагалі думав про щось? Про нас із Мишком? Про мене? – Тетяна відчувала, як по щоках котяться сльози. – Як ти міг уявити, що я прийму дитину твоєї коханки у свій дім?

– Вона сказала, що коли я був одружений і все одно завів з нею роман, тепер моя черга розплачуватися за наслідки, – пробурмотів Борис.

– Розплачуватися? – Тетяна гірко засміялася. – І ти вирішив, що ми будемо розплачуватися всі? Я, Мишко – ми маємо страждати за твою «хвилинну слабкість»?

З дитячої долинув тихий схлип. Таня похолола – Мишко все чув. Вона кинулася до дверей сина, але зупинилася на півдорозі та обернулася до чоловіка:

– Знаєш що?! Забирай його – і забирайся сам. Негайно. – Пішов геть! – голос Тані зірвався на вереск. – Забирай свого нагуляного крикуна і забирайся з мого дому! Роби з ним що хочеш – мені начхати! Можеш цю… Христину шукати, можеш у поліцію дзвонити… Але щоб за п’ять хвилин вас тут не було!

Вона схопила з тумбочки фотографію їхнього весілля і з розмаху жбурнула об стіну. Скло бризнуло осколками.

– Таня, давай просто…

– Просто?! ПРОСТО?! Пішов геть звідси! Геть! – Вона схопила подушку з дивана і запустила в нього. – І щоб ніколи більше… чуєш? НІКОЛИ не наважувався приносити в мій дім наслідки своїх «пару разів»!

– Таня… – він ступив до неї.

– Не підходь! – вона висунула руки перед собою, ніби захищаючись. – Не підходь. Не торкайся мене! Ти зрадив не тільки мене – ти зрадив Мишка! Нашу сім’ю! Все, що ми мали! І тепер думаєш, що я буду няньчити твою нагуляну дитину?! – її голос зірвався на істеричний крик. – ПІШОВ ГЕТЬ!

Борис мовчки взяв дитину і попрямував до дверей. У спину йому вдарилася ще одна подушка. На порозі він обернувся:

– Я …

– Геть, – уже тихіше, але з якоюсь страшною рішучістю промовила Тетяна. – Просто йди.

Як тільки за Борисом зачинилися двері, Таня сповзла по стіні на підлогу. У вухах дзвеніло, перед очима пливли чорні кола. Десять років одруження. Десять років, коли вона вірила, що вони мають ідеальну сім’ю.

З дитячої долинув приглушений плач. Мишко. Вона має бути сильною, хоч би заради нього. Тетяна підвелась, ноги підгиналися, вона відчинила двері в кімнату сина.

Мишко сидів, забившись у кут між ліжком та стіною, обхопивши коліна руками. Зовсім як вона у дитинстві, коли батьки лаялися.

– Мамо, – схлипнув він, – тато більше не прийде?

Вона опустилася поруч із ним на підлогу, пригорнула до себе. Від його маківки пахло яблучним шампунем – тільки вранці мила голову.

– Не знаю, сонечко. Не знаю.

– А та дитина… мій братик чи сестричка?

Тетяна заплющила очі. Як пояснити п’ятирічному хлопчику те, чого сама не розуміє?

– Давай зараз не будемо про це, добре? Вже пізно. Час спати.

– Я не хочу спати! – Мишко уткнувся їй у плече. – Я хочу, щоб тато повернувся!

– Заспокойся… – вона гладила його по спині, відчуваючи, як намокає від сліз блузка.

Лише за годину їй вдалося вкласти сина. Він так і заснув, вчепившись у її руку. Обережно звільнившись, вона вийшла в коридор і набрала номер матері. Було вже за північ, але вона знала, мама завжди відповість.

– Алло? Таня? Що сталося?

І тут Тетяну прорвало. Вона кричала, захлинаючись словами:

– Мамо, Боря приніс у наш дім дитину від іншої. Що мені робити, матуся – заплакала в телефон Таня. – Як… тепер жити? Десять років коту під хвіст!

– Тихо, тихо, доню, – голос мами, як завжди спокійний, діяв заспокійливо. – Розкажи все послідовно.

Та Таня розповіла. Про Христину, про немовля, про те, як виставила чоловіка.

– Правильно зробила, – відрізала мати. – Чого тягти до будинку…

– Мамо, а раптом я надто жорстко? Може, треба було…

– Що треба було? – перебила мати. – Прийняти чужу дитину? А що потім? Няньчитися з ним, поки ця… ця особа буде жити на втіху? А Боря який виявився…

Тетяна знову заплакала:

– Але ж дитина не винна…

– А ти винна? Мишко винен? – у голосі матері задзвеніла сталь. – Нехай вирішує свої проблеми. Не маленький.

Усю ніч Тетяна металася квартирою. То сідала біля ліжка Михайла, дивлячись, як він спить. То виходила на балкон – повітря катастрофічно не вистачало. То перевіряла телефон – ані дзвінка, ані повідомлення від Бориса.

Під ранок, змучена безсонням і сльозами, вона стояла біля вікна, дивлячись, як прокидається місто. Повз поспішали на роботу люди, для яких це був звичайнісінький ранок звичайнісінького дня. А її світ зруйнувався.

О сьомій ранку пискнув домофон. На екрані вона побачила змарніле обличчя чоловіка. Тетяна мовчки натиснула кнопку, відчиняючи двері під’їзду.

Борис увійшов, і вона відразу помітила – один, без пакунка, зате з величезним букетом червоних троянд і ювелірним пакетом. Були б інші обставини вона зраділа б – він рідко дарував квіти. Але зараз ці троянди викликали лише глухе роздратування.

– Я відвіз його до своєї мами, – сказав він у порожнечу і простяг букет. – Вона сидітиме з ним, поки я…

– Як мило, – перебила його Тетяна з отруйною усмішкою. – Вже влаштувався – мама в няньках, ти при двох будинках. Прямо ідеальна друга сім’я виходить – ти, дитина та бабуся. Можеш поставити ці троянди у відро для сміття, – холодно додала вона, ігноруючи простягнуті квіти. – Або віднести своїй мамі – хай потішиться за синочка.

– Я розумію, що винен…

– Винен? – Тетяна видала короткий невеселий смішок. – Ні, любий, ти не винен. Ти зрадник. Ти не просто зрадив – ти завів дитину на боці. І мав нахабство притягнути його до дому, де мешкає твій законний син!

Вона помовчала, збираючись із думками. За ніч, проведену без сну, вона вирішила.

– Тепер слухай мене уважно. Якщо вже ти обзавівся тепер другою сім’єю, будь ласкавий, забезпечити першу. Завтра їдемо до нотаріуса – перепишеш свою частку квартири на Мишка.

Борис зблід:

– Але це наша спільна…

– Замовкни! – прошипіла Таня, щоб не розбудити сина. – Наша спільна? А про що ти думав, коли заводив інтрижку з цією бухгалтеркою? Про наше спільне? Про сина думав?

Вона перевела подих і продовжила спокійніше:

– Квартиру перепишеш на Мишка. Бракувало ще, щоб твій позашлюбний син претендував на наше житло. І не дивись на мене так – я не наївна і чудово знаю закони. Майно ділиться між усіма дітьми, і я не допущу, щоб наш син потім ділив квартиру з цим… байстрюком.

Борис мовчки дивився у підлогу. Тетяна відчувала, як усередині здіймається нова хвиля люті:

– Машина переходить мені.

Вона бачила, як він здригнувся.

– І це ще не все. Утримувати нас з Мишком будеш ти, щоб ми нічого не потребували. Половини твого прибутку, я думаю, вистачить. Водночас залишиться час подумати, як ділити зарплату між двома сім’ями.

– Таня, я ж прийшов усе виправити… – він зробив крок до неї, все ще тримаючи букет. – Я люблю тебе та Мишка…

– Не підходь! – Вона відсахнулася. – Не смій говорити про кохання! Люблячі чоловіки не заводять дітей на боці. І знаєш, що наймерзотніше? – її голос здригнувся. – Ти навіть не сам зізнався. Ти просто притягнув дитину, коли притиснуло. А скільки ще сюрпризів ти від мене ховаєш?

Борис спробував щось сказати, але вона зупинила його жестом.

– Ні. Мовчи. Ти прийшов не виправляти. Ти прийшов розплачуватися. За все одразу. І це лише початок. Або ти погоджуєшся на мої умови, або… – вона помовчала. – Або я почну ділити бізнес. Ти ж пам’ятаєш, що половина твоєї фірми моя? Десять років спільного життя, спільно нажите майно… І повір, я знайду такого юриста, який виверне все навиворіт, не залишить тобі й шансу щось приховати чи переписати.

Борис поволі опустив руку з квітами. Троянди сумно звісили голівки, ніби соромлячись за свого дарувальника.

– Добре, – глухо сказав він. – Я згоден. На все згоден.

– От і правильно, – Тетяна відчула, як усередині щось рветься – остання ниточка, яка їх пов’язувала. – А тепер іди. І квіти забери. Може, своїй мамі віднесеш – тепер їй нелегко доведеться з твоїм… новим спадкоємцем.

Вона повернулася до нього спиною, всім своїм виглядом показуючи, що розмова закінчена. Коли за Борисом зачинилися двері, Тетяна припала до стіни та заплющила очі.

Усередині була лише порожнеча. І на краю свідомості билася думка:

«Все правильно. Заради Михайла. Заради себе … »

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.