Юлька завжди відчувала, що з її родиною щось не те. Вона дуже відрізнялася від інших сімей. В інших батьки пропадали на роботі, а вечорами шукали щастя на дні склянки. А її батько був веселий, постійно щось вигадував.

На вихідних він водив Юльку та її молодшу сестру Таню у походи, возив до бабусі Олі – її дівчатка завжди називали ніжно: бабуся. У звичайні дні батько проводжав доньок на гуртки та зустрічав із занять.

– Юля, дай мені спокій! Ну що ти все липнеш і липнеш? – Весь час обурювалася мама, варто було Юльці підійти до неї.

– Я скучила за тобою! Давай поспілкуємось? – Усміхалася Юля.

– Краще з сестрою пограйся, а мені не заважай, – відсторонювалася мама. – Тетянко, сонечко моє, йди сюди. Як день минув? Добре? Ну, йди з Юлькою…

І лише коли Юля хворіла, мама сідала біля ліжка, сумно гладила по голові та щиро переживала.

З родичами родина Юлі не спілкувалася. Ні, звичайно, були листівки у свята. Але гості ніколи до них не приходили, та й самі вони ні з дядьками, ні з тітками не спілкувалися.

А про існування двоюрідних братів і сестер Таня взагалі дізналася лише років у 12. Навіть із бабусею Ірою, маминою мамою, лише зрідка розмовляли телефоном.

– Доня, бабуся Іра на літо запрошує онуків на дачу. Хочеш з’їздити? – одного разу запропонувала мама.

– Так! – Застрибала поряд з мамою Таня. – Звичайно, поїдемо! Ура!!

– А коли поїдемо? – Запитала Юля.

– Юля, бабуся Іра запросила лише Тетянку.

– А я? – Зі сльозами в голосі запитала Юля.

– А ти поїдеш до бабусі Олі, – відмахнулася мама. Юля посміхнулася: бабусю вона дуже любила.

– Я теж до бабусі хочу! – Розкапризничала Таня.

– Гаразд, обидві до бабусі поїдете. Далеко, звісно, ​​але що робити… – розводила руками мама. Бабуся жила в іншому місті, і щодня до неї не наїздишся.

Отак і виходило: з ріднею по лінії матері сім’я не спілкувалася, та з рідні по лінії батька була лише бабуся. Коли дівчинка приїжджала в гості, вони разом готували, бабуся вчила внучку в’язати та вишивати.

Вранці дівчинку будив запах млинців і промовки: “Водичка-водичка, вмий-но Юльці личко!” Руки у бабусі були ніжними та дуже м’якими, а глибокі зморшки на усміхненому загорілому обличчі – білими.

– Дівчинко моя, пиши частіше! – Щоразу при прощанні говорила бабуся.

– Бабусю, але ж є телефон! Ми ж можемо щодня телефонувати! – Сміялася Юля.

– Юля, я дуже люблю паперові листи. Паперу часом можна довірити найпотаємніші думки. Ти це скоро зрозумієш! – Усміхнулася тоді бабуся.

***
Юля та Таня, сестри-погодки, зовні сильно відрізнялися. Юлька була струнка, з блакитними, як у мами, очима і світлим, як у батька, волоссям.

Таня – пухка, кароока і темноволоса. Батько із двох дочок завжди виділяв Юлю. Таню він теж любив, але наче менше. Мама старшу доньку ніби не помічала, зате Таню обожнювала. А коли Юлі виповнилось 17 років батька не стало.

Попрощатися з батьком приїхала бабуся – вперше за весь час вона переступила поріг їхнього дому. Мама була не надто їй рада, спілкувалася сухо.

Потім вони зачинилися в кімнаті та щось емоційно, напівголосно обговорювали. Бабуся вийшла заплакана, мама – червона, як рак. Того ж дня бабуся Оля поїхала.

– Мамо, я хочу вступати в університет. Це далеко – майже 400 кілометрів, – поділилася планами після випускного Юля.

– Їдь, мені що, – байдуже знизала плечима мама. – Таня наступного року теж вступатиме. Потрібно про репетиторів подумати. Тож на допомогу з мого боку не розраховувай.

– Я намагатимусь отримати стипендію…

– Та вже постарайся, – уїдливо заявила матір і сердито блиснула очима. – Ось, бабуся тобі залишила грошей, казала комп’ютер купити. Віддаю тобі, сама вибирай: купиш комп’ютер або на їжу залишиш собі спочатку.

Юля на ці гроші купила ноутбук – все ж таки для навчання знадобиться! Потім надіслала звичайним паперовим листом бабусі фото, похвалилася. Бабуся дуже раділа за онучку.

– Бабусю! Дивись, яку кімнату дали мені! Ми тут вчотирьох житимемо, я приїхала перша, – Юлька ввімкнула відеодзвінок і влаштувала цілу екскурсію спочатку кімнатою, потім блоком, потім поверхом гуртожитку.

– Ой, онучечко, як гарно! І меблі, відразу видно, гарні. У вас і душ є? Оце так!

– Так, бабусю! Я тобі потім аудиторії покажу, відео надішлю!

– Звісно, ​​Юля! – від усмішки її обличчя вкрилося сіточкою зморшок, і Юльці захотілося обійняти бабусю. – Ти мені листи не забувай, пиши!

І Юлька писала. Кожне слово продумувала, виводила своїм каліграфічним почерком букви й навіть на полях малювала візерунки та картинки. Саме бабуся першою з листа дізналася про існування Женьки. Женька був великий, з короткою стрижкою, хитрими очима і зовсім бандитською зовнішністю. Навчався він на курс старше.

– Привіт, ти, Юля? – Якось підійшов він до дівчини.

– Так, я, – злякалася дівчина. Вона ледве діставала до його плеча.

– Мені передали, тобі потрібна допомога.

– Так, я переїжджаю до іншої кімнати, – посміхнулася Юля. Здається, вона зрозуміла, що мала на увазі її подруга, обіцяючи прислати “міцного хлопця”.

– Ти речі вже по сумках-коробках розклала?

– Розклала, можна переносити, – ще раз посміхнулася Юля.

– Ну, ходімо тоді… Дюймовочка, – усміхнувся Женька.

Хлопець виявився зовсім не бандитом, а дуже інтелігентним хлопцем. І дуже сильним. Як пушинки він переніс речі Юлі на інший поверх, а коли вони разом підіймалися востаннє, підхопив Юлю на руки разом із коробкою і, дивлячись у вічі, заявив:

– А хочеш, я тебе щодня так носитиму?

– Щодня? – не зрозуміла Юля.

– Так, до кінця життя.

– Ти робиш мені пропозицію?

– А чому б і ні?

– Але ж я не можу вийти за тебе заміж – я загубила паспорт!

– Не біда! Відновиш – і одразу подамо заяву. Прізвище, якщо хочеш, залиш своє.

Юля дивилася на всі очі на цього величезного чоловіка і не могла зрозуміти: жартує він або говорить серйозно. Тому тільки розсміялася у відповідь.

Наступного дня юнак притяг величезне дзеркало: йому здалося, що саме його не вистачає в кімнаті Юлі. Через день – гарну вазу та величезний букет. Потім були прогулянки, кіно, багато спілкування.

– Юля, я така рада! – плакала бабуся. – Женя такий цікавий хлопець!

– Так, бабусю! Я його кохаю, з першого ж дня, з першої хвилини, – вуха Юльки почервоніли від цього зізнання. Вона ще ніколи про це нікому не говорила.

– Онучко, можна я з Женею віч-на-віч поговорю? Мені потрібно йому щось важливе сказати…

– Звісно, ​​бабусю!

Юлька була трохи спантеличена, але все ж таки дала Жені телефон і вийшла з кімнати. Коли вона повернулася, Женька виглядав трохи розгубленим.

– Щось сталося?

– Ні. Юля, бабуся не зможе приїхати на наше весілля. Просила, щоб ми потім до неї приїхали.

– Це я знаю, вона щось сказала? Може, ти мене не вартий?

– Що ти, ні, звичайно! – засміявся Женька. – Наказала дбати про тебе та оберігати від будь-яких негараздів!

– А ти?

– А що я? Я пообіцяв!

***
Женька наполіг на тому, щоб вони разом з’їздили до мами Юльки та запросили її на весілля особисто.

– Чого приїхала? – сухо спитала мати, відчинивши двері.

– Мамо, я заміж виходжу! – радісно скрикнула Юля і кинулась їй на шию. Вона не вловила інтонацію перших слів.

– Ну й виходь, мені що? – Видавила з себе мати, відсторонилася, і Юльку ніби облили крижаною водою.

– А ти хіба не прийдеш на моє весілля? Ти, Таня, баба Іра?

– Не думаю, – знизала плечима мати. – До речі, на квартиру можеш не розраховувати.

– На яку квартиру?

– На цю. Ти ж тому приїхала?

– Мамо, я не розумію… Ти про що?

– Не прикидайся дурненькою! Ти дізналася, що я продаю квартиру і вирішила урвати гроші. Тож знай: нічого не вийде! Це моя квартира, і я тобі жодної копійки не дам! – Мати злобно подивилася на Юльку.

– Мамо, я не знала про продаж…

– Знала, не знала – це неважливо. Тобі тут нічого не належить. Все тільки моє та Тані. Ось забирай.

Мати кивнула головою на коробку. Юля відкрила її: усередині лежали фотографії, дрібнички та – найголовніше – дві татові сорочки, її найулюбленіші.

– Мамо, чому ти мене женеш? Я ж твоя дочка.

– Іди. І не повертайся. Залиш нас із Танею: нам і без тебе непогано живеться.

– Мамо …

– Не мамкай! – злісно крикнула мати, але потім трохи пом’якшала. – Гаразд, іди. Ось тобі трохи грошей. Вважай, що це подарунок на весілля.

***
Весілля грали широко: перший день відзначали у кафе з батьками та ріднею Жені. Другий – на дачі із друзями. Свекри одразу віднеслись до Юльки добре, почали називати її донькою.

– Якщо хочеш, називай нас мама та тато. Якщо незручно – на ім’я та по батькові, Лідія Іванівна та Артем Миколайович, – ще до весілля запропонували батьки.

– Добре, але мені треба спочатку звикнути, що в мене знову є тато, – посміхнулася Юля.

– Звичайно, називай, як підкаже серце! – свекруха була жінкою дуже милою та товариською, вона відразу розташувала Юльку до себе.

Жити стали разом із батьками Женьки: квартира велика. І дві господині дуже комфортно почувалися на одній кухні. Молоді працювали, збирали на своє житло, подумували про дітей.

З бабулею часто зідзвонювались, і раз на два тижні Юлька писала їй листи: паперу вона довіряла найпотаємніші думки. Ось тільки останнім часом почерк бабусі став нерівним, і іноді важко було розібрати слова.

— Юля, я до санаторію поїду, там зв’язок поганий, повернуся – подзвоню, – одного разу сказала бабуся.

– Добре, бабуся, це тижнів на два чи три?

– На два, внучечко, зараз такі путівки, – засміялася бабуся.

– А коли поїдеш? – уточнила Юлька.

– За тиждень.

– О, тоді ми скоро побачимося! Післязавтра хотіли з Женькою приїхати до тебе! Приймеш?

– Звичайно! Насмажу фірмових млинців!

– І пиріжків?

– І пиріжків! Які твій Женька любить?

– Він? А хіба по ньому не видно?

Будь-які та по більше! – засміялася Юлька.

– Приїжджайте швидше!

– Запросила бабуся Оля.

На жаль, побачитись їм не довелося. Коли Юля з Женькою приїхали, біля будинку стояла швидка, поряд – заплакана сусідка.

– Юля, добрий день… Як ти дізналася?

– Про що? – Злякалася Юля.

– Бабуся твоя… їй з ранку погано стало, швидку викликали. Потім ще одну. Не встигли. Кажуть, це просто старість, – заплакала сусідка.

У квартирі бабусі пахло ліками. На столі стояла каструля із тістом. Кинуте господаркою, воно вже починало перекисати. Поруч у тарілці, накрита рушником, заготовлена начинка. Бабуся чекала внучку.

Не дочекалася лише кілька годин. Юлька зателефонувала матері, але та, зважаючи на все, змінила номер. Таня також не відповіла. В останню путь бабусю проводжали лише Юлька, Женька та сусіди та друзі бабусі Олі.

***
Додому Юля та Женя повернулися спустошені. Але найбільше потрясіння було ще попереду.

– Доню, ти тільки не хвилюйся, – тремтячим голосом промовила Лідія Іванівна і простягла конверт. – Сьогодні зранку отримали.

– Що це? – глухим байдужим голосом спитала Юлька.

– Це лист… Від бабусі…

– Від бабусі?

– Так, вона його відправила за день до… Можливо, щось відчувала.

Юлька відкрила листа. Там була копія заповіту та листок, списаний рівним бабусиним почерком. Мабуть, лист було написано давно, але чомусь не відправлено. Юля прочитала його, а потім сіла і дивилася в одну точку. У її голові ніяк не вкладалося те, що розповіла бабуся. Підійшов Женька.

– То ти все знав?

– Так, бабуся мені розповіла. Пам’ятаєш, ми з нею по відеозв’язку спілкувалися?

– Чому ти не сказав мені?

– Розумієш, вона хотіла, щоб у твоїй родині був мир. Пообіцяла, що я розповім тобі, коли її не стане. І якщо вона не зможе сама про все… тобі…

– Але ж виходить, що тепер у мене й справді нікого немає…

– А ми?

– Ви є. І це моя найбільша радість!

***
Незабаром Юля звернулася до нотаріуса, аби вступити у спадщину. У заповіті було зазначено квартиру, дачу, банківський рахунок, перераховано дорогі для бабусі речі – у тому числі й коштовності. Єдиною спадкоємицею була Юля.

Дівчина затіяла в бабусиній – точніше, вже майже своїй квартирі прибирання. Несподівано у двері подзвонили. На порозі стояла мати, Таня, баба Іра та якісь двоє чоловіків та три жінки.

– Ну що, зустрічай родичів!

– Вітаю, мамо, баба Іра, Таня, – привіталася Юля і запитливо подивилася на решту гостей.

– Це – дядько Толя та тітка Марина, їхні діти – Микита, Надя та Світлана, твої двоюрідні брат і сестри.

– Юля, яка ти велика стала! – Заверещала жінка, яку назвали Світлою і кинулася на шию Юлі. – А пам’ятаєш як ми…

– Ні, не пам’ятаю, ми бачилися один раз. На вулиці. Тож крім імені – нічого не пам’ятаю, – відрізала Юля.

– Але як же? – продовжувала липнути Світлана.

– Та отак. Для чого ви приїхали? – Звернулася Юлька до матері.

– Як для чого? Підтримати тебе! – несподівано ласкаво відповіла та й навіть спробувала обійняти Юлю.

– У чому? – відсахнулася від матері дівчина.

– Так бабуся ж…

– Бабусі не стало півтора місяця тому. Чому тільки зараз підтримати приїхали? – зло посміхнулася Юля.

– Ой, та не чіпляйся, сестричка, – плюхнулася в крісло Таня.

– Сестричка? – Засміялася Таня. – Я б посперечалася!

Мати здивовано глянула на Юльку, похитала головою.

– А ти не сперечайся. Гаразд, що приховувати. Стара спадщину залишила. Ти повинна від неї відмовитись на користь сестри, – несподівано заявила вона.

– Повинна? Чому це?

– У тебе є чоловік, ви потім самі собі все купите. А в Тані нічого немає, їй потрібніше, – заявила мати.

– Навіть так? Тобто квартиру я маю їй віддати?

– Так.

– А ось ці люди – вони навіщо тут?

– Їх теж треба віддячити, пропоную віддати їм гроші, які на рахунках.

– Цікаво, на честь чого?

– На знак подяки!

– Подяки за що? За те, що ніколи зі мною не спілкувалися, цуралися, уникали? Таню запрошували в гості, мене – ні… Їй подарунки надсилали на свята, а я? Невже шкода було хоча б шоколадку?

– Юля! Ти невдячна, зла, заздрісна, як твоя мати, – злобно прошипіла тітка Марина.

– Ха! Ви їй досі мстите? – засміялася Юля.

***
Бабусин лист перевернув життя Юльки з ніг на голову. У її батька, молодого та гарного хлопця, була закохана дівчина Ніна – та, кого Юлька завжди вважала своєю матір’ю. Але батькові подобалася її сестра, Ганна.

Вони одружилися, на світ з’явилася Юлька. Ніна ніяк не могла пережити цього і від злості та заздрощів від якогось випадкового молодика народила через рік Таню.

– Ганна хворіла, тяжко хворіла. Тобі було три роки, коли осиротіла. Нінка одразу в батька твого вчепилася. Присмокталася, як п’явка. Її рідня не любила твого батька. Одні звинувачували в тому, що Ані не стало. Інші – що Нінка вийшла заміж за мужика з причепом, – писала бабуся. – Я вас з Танею ніколи не ділила, але рідня Ніни тебе не прийняла. Коли батька не стало, Нінка запропонувала забрати тебе до себе. Або надсилати їй гроші на твоє утримання. Я надсилала щомісяця. Потім вона мені заявила, що продає квартиру, тобі нічого не дістанеться. Тому все, що я маю, я хочу залишити тобі. Тані мати допоможе, в цьому я не сумніваюся.

Бабуся ще багато написала: якою була мама Юлі, як рідня переконувала віддати дівчинку в дитбудинок, як лаялися з її батьком, вважаючи його зрадником. Як їй висловлювали, що поганого сина виховала…

– Онучко, мені здається, що прийде день, і вся ця рідня налетить, як вороння. Я про все розповіла твоєму Жені, він захистить тебе від них. Женька – хороший хлопець, – так бабуся закінчила листа.

***
– А що це у нас двері навстіж? – до коридору зайшов Євген, і у квартирі одразу поменшало світла.

– Женя, та ось родички приїхали.

– Це які?

– Та ті, яких я ніколи не бачила.

– Тобто ти цих людей не знаєш? Може, вони шахраї? – Женька спідлоба подивився на родичів.

– Та хто їх знає… – позіхнула Юлька.

– Що хочуть?

– Щоби я від спадщини відмовилася. Причому самі вони до цієї спадщини взагалі не мають жодного відношення!

– О, тоді – точно шахраї! Викликаємо поліцію? – підморгнув Женька тещі.

– Ні, ми йдемо, – несподівано зазбиралися родичі.

– Нехай щастить! – крикнув їм услід Женька і зачинив двері.

Юлька плакала: цієї розмови вона дуже боялася. І їй було неприємно, що люди, які б могли бути їй близькими, не тільки відвернулися від неї, а й спробували пограбувати.

А Женька гладив її по голові та тішився, що в таку скрутну хвилину він виявився поряд і захистив свою Дюймовочку.

Бабусину квартиру Юля продала, дачу – теж. На ці гроші вони разом із Євгеном купили велику квартиру в будинку неподалік від свекрів. Ті дуже зраділи: Юля їм давно стала рідною людиною.

У Юлі тепер є мама та тато – саме так вона називає свекрів. А незабаром у них з Євгеном сім’ї очікується поповнення. І Юля щаслива від того, що у її дітей будуть найкращі дідусь та бабусю.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.