– Як не сплатив? Ти що? Чому?

– Здивовано виглянула Світлана з ванної, де в цей час прала руками речі дочки.

У садок дитину водити треба, а чистий одяг закінчився, і, як на зло, зламалася пралка. А на ремонт зараз грошей просто ніде взяти.

– Ну, нічим мені зараз платити, нічим. Ти ж знаєш, я Вітьку дав на початку місяця позику десять тисяч на меблі. Він обіцяв віддати, але поки що не віддав, – розвів руками Сергій.

– Та ти що? Банк чекати не буде! Шукай гроші, матері подзвони, сестрі в місто. Нехай позичать, хоч би на кілька днів, поки тобі борг не повернуть, – обурювалася Світлана.

Ну ось знову, та що ж за така напасть! Як іпотеку платити, то одна проблема виринає, то інша. Минулого місяця зарплату чоловікові затримали, а потім віддали та не всю.

Якісь штрафи виставили їхній бригаді. А в цьому місяці, її доброму чоловікові, котрий усім прагнув допомогти, борг не віддали. І як їм тепер викручуватись, тільки один Бог знає.

– Ти своїм подзвони, запитай у них, – сумно відповів Сергій.

– Тю, вигадав, моїм. Та ми їм уже за два місяці винні! І минулого, і позаминулого місяця їх грошима платили, забув? – З досадою сказала Світлана.

– Дзвони, говорю, своїм. Все одно подітися нема куди, іпотеку за нас ніхто не заплатить.

Сергій не охоче взяв мобільний, набрав номер старшої сестри, яка жила із сім’єю у місті.

– Галь, привіт. Як ви там? – почав Сергій не дуже весело.

– Ой, братику! Привіт, привіт! – сестра, на відміну від брата, була бадьора і весела. – Добре, що зателефонував. Я сама вже хотіла тебе набрати, та закрутилася – стільки справ треба зробити перед від’їздом.

– Я це…Чого дзвоню, – невпевнено вів далі Сергій. – Нам тут зі Свєткою іпотеку платити треба, а із коштами зараз лихо.

– Ви не позичите нам? Я віддам найближчим часом. Як тільки Вітька, колега з роботи, мені борг поверне, одразу й перекажу тобі.

– О, ми до нього в гості зібралися їхати, а він у борг просить. Ось тобі й на! То як же це розуміти, братику? Ви чим там гостей зустрічатимете, якщо у вас у кишенях порожньо? – жартівливо спитала Галина.

– У гості? До нас? – здивувався Сергій.

– Що там? Які гості? – Знову виглянула з ванної Світлана, вся спітніла від інтенсивної та не звичної для неї роботи.

– Відчепись, – невдоволено махнув на неї рукою Сергій, дратуючись від неприємної новини.

– Так, у гості, – кричала в слухавку сестра. – А ти що, не радий? Та й, щодо грошей, не хвилюйся. Позичу, скільки треба.

– Дякую, Галю! Тільки нам зараз реально не до гостей. Може, до батьків поїдете? – Запропонував Сергій, уявляючи, що він зараз вислухає від Світлани.

– Та ти що? Чому до вас не можна? – здивувалася Галина. – Ми у батьків щомісяця буваємо, а у вас ще не були. Ви у будинку живете вже пів року. З рідні нікого не кличете.

– Ми хочемо з Ігорем та дітьми приїхати до вас на кілька днів. Подивитися, як ви там улаштувалися на новому місці. Чи ти не радий нас бачити? А може, ви не здорові?

– Та не до цього нам зараз, ось, їй-богу, Галю! Все одне до одного. Грошей немає. У холодильнику порожньо, пралка геть зламалася, фен згорів, за інтернет та кабельне телебачення не заплатили. Свєтка мене пиляє. Сидимо на мілині!

– Ой, не можу, заскиглив! Грошей немає, у холодильнику миша повісилася. Не впізнаю я тебе, брате. Чи це ти? Усі проблеми вирішуються. Найголовніше — всі здорові, а решта – нісенітниці.

– Все, справа вирішена та оскарженню не підлягає! Будинок є, значить, гостей приймати можете. А все, що потрібне, ми з собою привеземо. Завтра чекайте!

Галина вимкнулася. А за кілька хвилин на рахунок Сергія від сестри прийшла сума, необхідна для оплати кредиту.

– О, гроші прийшли.

– Ну, плати, чого чекаєш? – Запитала Світлана.

– Та тут тепер інша проблема намалювалася. До нас Галя із сім’єю завтра приїде, – приречено видав Сергій.

– А ти що не міг їм відмовити? Пояснив би, що коли ми просимо, нам не до гостей. Чим я їх пригощатиму? – Світлана роздратувалася.

– Та я намагався. Чесно! Ти ж чула. Але Галину просто так не переконати. Що ти не знаєш її, чи що? Сказала, що все необхідне привезуть із собою.

Наступного дня, ближче до вечора, до невеликого затишного будинку Васильєвих під’їхав кросовер, з якого вивалилася на простір сільської вулиці вся родина Галини.

– Ну, зустрічайте рідню! – відчинивши хвіртку в ще не зовсім облаштований двір, весело прокричала вона.

Світлана та Сергій, а також їхня п’ятирічна донька Вірочка, стояли біля ґанку.

– Доброго дня, Галю. Привіт, Ігорю, – обійнявши сестру та зятя, не дуже весело промовив Сергій.

– Привіт, ласкаво просимо, – без емоцій промовила Світлана.

– А ти чого, як нежива? Ану обіймімося, як належить! – сказала невістці Галина. – Я дуже рада вас усіх бачити! І племінничку мою! Привіт, Вірочко!

Галина по черзі прийняла у міцні обійми всю сім’ю брата, смикаючи їх і заряджаючи своєю енергією. Потім Ігор та племінники теж стали обіймати та цілувати Світлану, та маленьку Вірочку, чим навіть трохи їх збентежили.

А після обіймів Ігор та Галина, разом з дітьми, витягли з машини та занесли на подвір’я численні сумки та пакети, привезені з собою.

– Так, тут у нас мангал похідний, зараз хлопці зберуть. У цьому контейнері шашлик, ми з вечора замаринували, смачний повинен вийти. У тих пакетах продукти — риба, сир, ковбаса, зелень…

– Ще щось не пам’ятаю вже. Там, на мою думку, фрукти. У тій сумці цукерки та все інше до чаю — тістечка, печиво, вафлі, зефір.

– До речі, чай та каву ми теж захопили. І про міцні напої не забули, – весело щебетала Галина, все більше дивуючи Сергія та Світлану.

– Навіщо стільки? – спитала господиня будинку, дивлячись на численні пакунки з провізією.

– Нічого, все з’їмо. Он нас скільки, – бадьоро відповіла Галина.

Потім вона дістала з сумки неймовірної краси ляльку для Вірочки.

– Тримай, моя красуне, це тобі!

– Дякую! – захоплено дивлячись на незвичайну іграшку, відповіла дівчинка.

У цей час пролунав сигнал вантажної газелі, що під’їхала до воріт будинку.

– Хто це? – здивувався Сергій. – Помилилися адресою, мабуть.

– Ні, ні! Не помилилися. Це до вас. Ходімо, Сергію, допоможеш мені вивантажити, – покликав його зять Ігор.

– Світлана, – почала Галина, коли чоловіки внесли величезну коробку у двір будинку. – Ми ж уперше у вас у гостях.

– Ось вирішили з чоловіком подарувати вам на новосілля пральну машинку. Нехай це буде нашим добрим подарунком, який довгі роки служитиме вам у цьому будинку.

– Та ви що? – здивувалося молоде подружжя. – Це дуже дорого! Ми б свою відремонтували якось.

– Нічого не дорого. Щодо грошей, як каже моя свекруха, – відповіла задоволена Галина. Любила вона дарувати подарунки близьким людям.

– Зараз ось разом з Ігорем і встановіть її. А ми зі Світланою поки що з продуктами розберемося, і на стіл накриємо. А діти допоможуть нам.

Потім гості з цікавістю обійшли та оглянули двір та будинок, і залишилися дуже задоволені новим житлом Сергія та Світлани.

– Молодці! Правильно зробили, що будинок купили. Тепер сюди можна і братика для Вірочки лелеці замовити, – посміхаючись, сказала Галина.

Коли всі родичі сиділи за великим столом, Сергій подякував від душі сестрі та зятю за такий щедрий і потрібний подарунок.

– Приєднуюсь до чоловіка. Ви нас просто врятували. А то я вже всі руки собі стерла. Не звичні ми руками прати, не те, що наші бабці, – сказала Свєта.

– Це ще не все! – урочисто сказала Галина. – Світлано, у тебе ж день народження був два тижні тому, так?

– Так, – розгублено відповіла вона.

– Ну ось. Отримуй від нас з Ігорком подарунок. Фен останньої моделі з набором насадок. Будеш найкрасивіша у вас у селищі!

– Ой, дякую! Дуже до речі. Мій згорів днями, – здивувалася Світлана, розглядаючи подарунок.

Всім за столом у цей момент стало тепло та затишно на душі. Протягом наступних двох днів гості не сиділи на місці. Вони допомогли господарям упорядкувати ділянку.

Вирізали зарості вишні та малини, що заполонили більшу частину двору, обрізали сухі гілки на плодових деревах, скопали землю, та зробили грядки для майбутніх посадок.

Крім цього, Сергій з Ігорем підлатали стареньку альтанку, та пофарбували її яскравою блакитною фарбою. А потім спорудили в ній стіл та лави.

– Ну ось наступного разу приїдемо, тут уже можна буде сидіти. І мангал вам потрібно збудувати у дворі. Дуже зручно – і м’ясо можна смажити, і овочі, – сказав Ігор.

– Збудуємо. Тепер, коли у нас такі помічники є, ми й фортецю можемо звести, – усміхаючись, сказав Сергій.

І все у них було гаразд. А з ріднею, звісно, ​​треба спілкуватися. Тим більше якщо вони самі цього дуже хочуть, та всіляко допомагають!

А чи у вас є така рідня? Невже немає? Тож заздріть!

КІНЕЦЬ.