Як кажуть, не повторюйте моїх помилок… Бо могло все скінчитися гірше. Історія, про яку я зараз розповім, трапилася нещодавно, коли я пізно поверталася додому. Чесно кажучи, пізно я повертатися не планувала, але буває — зустрічі з подругами, розмови, час летить непомітно. І ось, я біля свого під’їзду, годинник показує вже за північ.

Ще біля входу я помітила якогось чоловіка. Він йшов слідом за мною. Чорна куртка, капюшон, руки у кишенях. Лячно було, навіть не те слово. “А що, як це грабіжник? Або ще гірше…” — думки хаотично металися у голові. Я спробувала себе заспокоїти: “Ну що, може, він просто йде додому? Може, живе тут?” Але страх охоплював дедалі більше, й моя фантазія вже малювала картини пограбування, втрати сумочки та, можливо, навіть чогось гіршого.

Я почала йти швидше. Він, як на зло, теж. Звісно, першим бажанням було втекти або сховатися і я, з переляку, зробила все те, чого, як потім дізналася, робити категорично не варто. Забігла у темний під’їзд й кинулася до ліфта, нервово натискаючи на кнопки виклику. “Ну, давай, їдь швидше!” — думала я, відчуваючи, як серце готове вискочити.

Аж тут бачу, що той чоловік заходить у під’їзд і впевнено йде до мене. Ось він вже майже поруч. “Все, зараз нападе…” — промайнуло у голові. Але він не підійшов до ліфта, а пішов до сходів й почав підійматися вгору. “Що? Чому сходами? Чому він не поїхав ліфтом? Напевно, хоче мене обдурити!” — подумки панікувала я і на цьому етапі здоровий глузд вже зник повністю.

Ліфт нарешті приїхав, я залетіла у нього, натиснула потрібну кнопку й благала, щоб двері швидше зачинилися. Піднялася на свій поверх, вийшла й майже зітхнула з полегшенням. Але тут, знову ж таки, цей чоловік! Він підіймався сходами, і ось він вже на моєму поверсі. “Ну все, кінець, він і справді за мною!” — подумала я.

Стою перед дверима, руки тремтять, ключі ледве тримаю, не можу влучити у замкову щілину. Він підходить все ближче, і я вирішила, що треба “виграти час”. “Може, спробую з ним заговорити? Що казати, як поводитися?” — думки змішалися у паніку. І тут з мене вирвалося:

— Що вам від мене треба? Чого ви мене переслідуєте? — голос мій зрадливо тремтів, а серце стукотіло так, що, здається, його було чути на весь під’їзд.

Чоловік здивовано зупинився, потім зняв капюшон і спокійно відповів:

— Та нічого… Я ваш сусід. Живу тут, — сказав він, показуючи зв’язку ключів й підходячи до дверей квартири навпроти моєї. — Мене звати Дмитро.

Я витріщилася на нього, як на примару. Мій мозок відмовлявся прийняти цю просту й логічну відповідь. Сусід? Дмитро? Та як так? Я ж була переконана, що він переслідував мене з якимись поганими намірами!

— Марія, — нарешті вичавила я з себе. — Вибачте, будь ласка… Та я тут вже собі уявила найгірше. Ну, ви ж розумієте, як це буває?

Чоловік легенько усміхнувся й додав:

— Та нічого страшного. Але якщо ви справді думали, що я злодій або нападник, то ви зробили абсолютно все не так, як треба. Забігти у темний під’їзд й стояти, чекаючи ліфта? Ні, це не найкращий план.

Моя нервова усмішка змінилася на справжній сміх. Що ж, дійсно, з боку це виглядало повною дурістю.

— Знаєте, ви праві, я вже таке напридумувала! Зараз, обійшлося, та все могло бути гірше, — відповіла я, ще трохи трясучись від пережитого.

Дмитро знизав плечима й відчинив двері своєї квартири, а я нарешті впоралася з ключем та увійшла у свою. Ще довго я сиділа на кухні, сміючись з того, як необдумано поводилася. Із самого початку треба було лише спитати, куди він іде, а не малювати в уяві цілі трилери.

Але, як то кажуть, не повторюйте моїх помилок! Бо, якби цей чоловік справді був небезпечним, усе могло закінчитися значно гірше. Тепер я буду уважнішою і більше не плутатиму сусідів. Хоча, чесно кажучи, після такої історії краще сміятися з власних страхів, аніж жити у постійному очікуванні небезпеки.

От така у мене пригода сталася. І хоча вона закінчилася смішно, я точно запам’ятаю цей вечір надовго. Ну, а з Дмитром ми тепер вітаємося, і щоразу, коли зустрічаємося у під’їзді, він жартує: “Маріє, спокійно, я лише ваш сусід!”.

Джерело