— Хотіла онучку побачити, подзвонила Лізі, щоб дізнатися, коли можна приїхати, а мені відразу сто докорів висловили, — ділиться з подругою Марія Кирилівна.

— Оце так новина! А ти тут до чого? Жили вони завжди окремо від тебе, ти не втручалася, грішми на квартиру допомогла, на розлучення Ліза сама подавала, наскільки я пам’ятаю, твій Макар розлучення не хотів, — дивується подруга. — А тепер винна ти?

— Так, так і сказала, що розлучилися вони й онучка без батька залишилася через мене і мою матір, бабусю Макара, мовляв, це ми його рвали на шматки, коли вона сама з дитиною сиділа, — відповідає Марія Кирилівна.

— І не соромно їй?

Останнє питання, звісно, риторичне. Син Марії Кирилівни одружився чотири роки тому. Жінка давно овдовіла, ростила сина сама.

Допомагала їй тільки власна мати, а колишня свекруха вже тим вважала свою місію виконаною, що в спадок за сином не стала вступати. У неї дві доньки були, онуків повно, тож Макар знав тільки одну бабусю — матір своєї матері.

Марія Кирилівна з сином жила в обласному центрі, а її мама залишалася в рідному селі.

Доки були сили, тримала своє господарство, поросят вирощувала, то м’яса вдовій доньці й онуку привезе, то м’ясо продасть і допомагає вже, як то кажуть, живою копійкою.

— Вона до останнього курей тримала, до нашого приїзду намагалася зібрати яєць, завжди з собою всього надає, — згадує жінка з теплотою. — Та що казати, Макар, ще мій чоловік був живий, у бабусі влітку жив. А куди його в місті залишати, коли в школі вчився? Та й до школи, влітку — завжди до бабусі.

Коли Макар одружився з Єлизаветою, бабуся приїжджала на скромне сімейне свято. Була в селі, де чоловік виріс і Ліза, двічі. Один раз, коли ще вони з Макаром не розписалися — знайомитися приїжджала.

А вдруге — майже одразу після реєстрації шлюбу, приїжджала подякувати і бабусі, яка гроші на квартиру молодим теж давала.

Марія Кирилівна в чомусь невістку розуміє: вона і всі її родичі — люди суто міські, в селі у них нікого.

Але можна не любити поратися в землі, та й не змушував Лізу ніхто допомагати з посадками, поливом і прополюванням, але поважати чоловіка та його родичів треба ж.

— І всі зручності в бабусі були, і вона завжди привітна, чого було носа вертіти? — дивується Марія Кирилівна.

— І потім, ну якщо ти розумна, якщо тобі дорогий чоловік, то увійди в становище, прояви такт, розумій, що бабусю він любить і ось так, в один момент, не перестане вважати її рідною людиною, бо одружився.

— Ну, значить, нерозумна, — вважає подруга, і та з нею погоджується.

Після весілля, купівлі двокімнатної квартири, Ліза все частіше стала не просто відмовлятися їхати разом з чоловіком у село (машина у Макара не нова, але була, ще дошлюбна).

Невістка почала показувати своє «фе» поїздкам чоловіка туди навіть самого або зі свекрухою.

— І що там робити тобі? А мені знову всі вихідні самій сидіти? — невдоволено надувала Ліза губи, коли Макар оголошував, що їде до бабусі. — Не потрібні мені ніякі пиріжки, я на дієті. І яйця з картоплею чи морквою можна легко купити в магазині.

Макар спочатку пояснював, що весна й осінь у селі — гаряча пора, що він не може кинути бабусю й матір наодинці з городом, що бабуся вже у віці, а в матері болить спина, що він чоловік, сил у нього більше і треба допомогти. І не кожні ж вихідні він їде.

А потім чоловік перестав пояснюватися — набридло, та й Ліза відмовлялася розуміти чужі доводи.

У січні минулого року у Макара та Лізи зʼявилася донька, а в травні бабуся серйозно захворіла. Макар, звісно, осторонь залишитися не зміг: став до бабусі частіше їздити.

Брав відгули на роботі, щоб привезти літню жінку до лікарів, здавали аналізи, проходили обстеження. Діагноз звучав дуже сумно, але старенькій до кінця його не пояснювали.

— Нам одразу сказали, — говорить Марія Кирилівна. — Стадія така, що марно вже й операцію робити, і щось інше. Обіцяли, що болю в мами не буде, а в іншому… Знаєте, вона ще довго прожила, довше, ніж лікарі їй давали. І що я мала їй сказати? «Мамо, город не копаємо і садити не будемо, бо до кінця літа ти помреш» — так, чи що?

Бабусю привезли додому, Марія Кирилівна, вчителька, наприкінці травня пішла у відпустку, з’їхала в село, Макар став приїжджати майже кожні вихідні.

А Ліза щоразу відпускала чоловіка зі скандалом, хоча про діагноз рідної для чоловіка людини вона чудово була обізнана.

— І що мені твоя бабуся? Я чоловіка не бачу практично. Я одна з немовлям плутаюся. Ти для чого їй життя взагалі давав? Я втомилася, я так більше не можу, я чекаю твоїх вихідних, щоб трохи зітхнути, а ти знову туди? Просто чоловік і батько року! — напускалася Ліза на чоловіка.

У липні у Макара була відпустка, а за пару днів до неї трапився буревій, будинок у селі постраждав — дах сильно пошкодило. Макар, природно, зібрався туди.

З грішми негусто, зате у нього в селі є купа знайомих, вирішив, що сам і з їхньою допомогою за кілька днів він усе поправить, можна обійтися мінімальними витратами.

До того ж, на городі теж справ накопичилося, Марія Кирилівна зашивалася вже і за ослаблою мамою доглядати, і за городом стежити.

— Запропонував Лізі поїхати з дитиною, місце, де зупинитися, є, — продовжує Марія Кирилівна. — Звісно, невістка — ні в яку й черговий скандал, що чоловік і відпустку проведе не з нею, а «з матусею і бабцею», як вона висловилася.

Ну і сказала, що якщо він поїде, то вона подасть на ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, розлучення, мовляв, і так живе майже як мати-одиначка. І що треба було робити синові? Сісти біля Лізиної спідниці й сидіти?

Він і не став, зібрався, поїхав.

А повернувся Макар уже в спорожнілу квартиру. Ліза забрала малу, речі й з’їхала до батьків. А в поштовій скриньці за кілька днів — сповіщення та позов про розлучення.

На дзвінки Ліза спочатку не відповідала, потім стала відповідати, що вона, мовляв, попереджала, Макар вибрав матір і бабусю? Чудово, з ними нехай і живе, а квартиру вони поділять.

— І син махнув рукою, — розводить руками Марія Кирилівна. — На першому засіданні їх не розвели, потім у жовтні мама померла, Ліза вже кинулася миритися, але Макар не захотів.

Загалом, зараз син платить аліменти, мамин дім ми продали, виплатили колишній невістці її частку в квартирі. Раніше вона якось нормально давала мені онучку, не чинила перешкод і Макару.

А тут побачила мого сина з дівчиною і заграло. Заявила, що якби не я і бабуся, то у її дитини був би нормальний батько, а не недільний, приходящий.

— Ви винні, а хто ще? Залишили дитину без батька, Макар нову бабу собі завів, задоволені? Онучку тепер вам побачити? Совісті вистачає ж! — накричала на колишню свекруху Ліза.

— І що будеш робити? — цікавиться подруга.

— А нічого, — відповідає Марія Кирилівна. — Не даватиме онучку? Будемо бачитися через суд. А Лізі, я вважаю, на себе, нерозумну, ображатися треба. Більше нема на кого.

***

Ось такою історією поділилася читачка. Може, хтось із вас теж стикався з подібним? Як би ви вчинили на місці Марії Кирилівни?

Чи є тут якась мудрість, якою можна поділитися? Бо іноді здається, що життя підкидає такі випробування, що й не знаєш, куди бігти.