Галина не могла змиритися з тим, що землевпорядник Степан, якого вона покликала зробити поділ землі, несправедливо вчинив із нею: більший, поживніший город дістався її сусідці Софії. А їй наділив земельку впереміж із глиною і камінцями. І це неабияк обурило жінку!

А вони ще не вірила людям, коли пліткували, що Степан – коханець Софії, що син її – Степанко теж від нього. А тепер переконалася – диму без вогню не буває. Так і сказала обидвом.

Степан Іванович поблід. Пригрозив у суд подати її за плітки, якщо не опам’ятається. А Софія стала рукою затуляти їй рота: чого шумиш на усе село? Галина, мов навіжена, відштовхнула її і почала бити кулаками по голові, виривати волосся.

«Та розійдіться нарешті», – Степан розганяв жінок, але Галину наче ґедзь укусив. «Та щоб твій син ніколи не оженився! Щоб у тебе онуків не було!», – верещала як заведена. «Ти чого дитини чіпляєшся? В чім Степанко завинив перед тобою?», – зайшлася у сльозах Соня.

З того дня між колишніми найкращими подругами і сусідками почалася війна. То Галина на самій межі яблуню посадила, і вона гіллям накривала Софіїні грядки, то Соня, за словами Галини, кроленят їй потравила, вишні пообривала, коли її вдома не було… І тим звинуваченням не було кінця.

Галини донька, Надійка, була ровесницею Степанка, але виглядала старшою від нього, бо Степан був хворобливим, дуже низенького росту. Надя ж – красунею росла. Струнка, кароока, з пишним волоссям і ямочками на щоках – вона зводила з розуму багатьох парубків. Таємно кохав її Степанко, але не наважувався зізнатися дівчині в цьому, бо ж хто він супроти такої красуні?

Софія, як могла, давала раду синові. Окрім роботи в колгоспі тримала чимале господарство, щоб було і на ринку щось продати. Копійку до копійки складала, щоб двічі на рік Степанка у санаторій повезти, до мануального терапевта його возила, але Степанків сколіоз прогресував, хилив до землі й так низеньку його поставу.

Хлопець зробився замкнутим, мовчазним. Лишень із Надійкою він міг поділитися своєю бідою. Щодня чекав її за городами, щоб разом до школи йти, бо Галина забороняла доньці дружити з ним.

Та одного дня сталася подія, яку ще довго обговорювали у селі. Софія, зоставивши помешкання на сестру, кудись виїхала разом із сином. Навіть колишньому чоловікові, з яким розвелася, не сповістила, куди забирає Степанка. Надя не розуміла, чому ж їй, кому довіряв свої жалі, Степан не відкрився, не попрощався навіть…

Час летів, як павутинки кульбаби під подихом вітру. Надійка закінчила виш, влаштувалася на роботу бухгалтером на фірму. Якось у її кабінеті несподівано обірвалася люстра зі стелі, звалилася на плечі Наді. Дівчина знепритомніла. У важкому стані її забрала швидка.

Причину нещасного випадку встановлювала комісія, яка дійшла висновку, що протерлося неякісне кріплення. Тобто ніхто не ніс відповідальності за те, що сталося.

Надійку прооперували, оформили групу інвалідності. Осіла її струнка постава, розтопився блиск в очах. Часто навідувала її подруга Оля, яка усіляко розраджувала Надю: усе ще буде добре. «Добре – це як? Ти думаєш, я не розумію, що мої перекошені плечі уже такими й залишаться. Аби ще гірше не було», – Надійка не могла стримати сліз.

Їх розмову почула Галина, що аж почорніла від горя. Не могла простити собі свій підлий вчинок, коли проклинала Степанка, сміялася з його хвороби, а одного разу навіть ходила до ворожки, щоб нашкодити Софії.

«Чого прийшла, жінко?», – спитала ворожка. «Хочу, щоб життя моєї сусідки Соні ще більше захмарилось, щоб не було в ньому жодного світлого променя, який би зігрівав її душу і давав підстави для надії на краще. Щоб не скористалася Сонька тою землею, яку в мене відібрала».

Після цих її слів ворожка пильно-пильно подивилася Галині у вічі й тихим голосом мовила: «Не до тої ворожки ти прийшла, жінко. Ще нікому я зла не робила.

Зливала віск від переляку і невезіння, зціляла, передрікала, а гріха на душу ніколи не брала. Спиши на листок паперу свої прогрішення, які пам’ятаєш, і йди до сповіді. І чимшвидше, щоб не накликати собі біду. Ти ж іще не сповідана, правда?». «Правда», – ствердно кивнула головою Галина і, розчарована, вийшла з оселі ворожки.

Але до сповіді не пішла. Була упевнена – це Софія завинила перед нею. То в чім їй каятися?

Мабуть, тим і накликала біду, як передрікала ворожка. І тепер страждала її донька…

Коли Оля зачинила за собою двері, Галина зайшла в кімнату Надійки, впала перед нею на коліна: «Прости мені, донечко. Я в усьому винна, тільки я». Надя підняла на неї здивовані очі: «Що ви таке кажете, мамо? Це просто випадок».

Галина хотіла про все розповісти Надійці: про Соню зі Степанком, землю, ворожку, але злякалася, що тим може ще більше нашкодити їй і вирішила ще раз піти до ворожки.

З острахом відчинила її двері.

«Не послухала ти мене – не ходила до сповіді, то чого прийшла?» Галина мовчки поклала фото Надійки на стіл. Ворожка взяла його в руки і почала розглядати. «Що ж, слухай, що скажу тобі. Твою доньку зцілить тільки любов. Але без сповіді твоєї – діла не буде, запам’ятай».

Рано-вранці, вдягнувши вишивану сорочку, Галина вперше у своєму житті пішла до сповіді.

Вийшовши з храму, відчула якесь дивне полегшення на душі. Розуміла, що має ще більше клопотатися про доньку, вселяти у її серце надію, на кожному кроці виявляти свою безмежну материнську любов.

Одна за одною виходили заміж подруги Надійки. Оля теж заміж вийшла, але і надалі була їй найкращою подругою. Тепер навідувала Надю з маленькою Іннусею, яка була похресницею. Минав рік за роком. Через кожні п’ять років відбувалася зустріч випускників. Як не вмовляла Оля Надю поїхати з нею, та навідріз відмовлялася. Усі звикли, що вона була першою красунею у школі й мала багатьох залицяльників, займалася спортом, а як тепер сприймуть її?

Уже й Інна школу закінчила, а Надя і досі була одна. І ось недавно забігла Оля і сповістила, що знову відбудеться чергова зустріч випускників, і хоче Надя цього чи ні – вона силоміць забере її з собою.

«Надійко, ми всі вже дорослі люди, і життєві цінності бачимо не лише у зовнішній красі, розумієш? Ти достойно пройшла випробування долі, але нікому не жалілася, не просила допомоги, зосталася такою ж щирою, доброю, як і була. І це головне. Усі будуть тільки раді тобі, от побачиш».

На шкільному подвір’ї було гамірно. Когось впізнавали одразу, до інших – придивлялися. Урок зустрічі в рідному класі, де кожен розповідав про себе, світлини з улюбленими учителями, і знову вони, наче школярі – юні, наївні, свої.

Вже коли розбушувалося застілля у ресторані, в залу зайшов високий, вродливий чоловік. Привітався. Обвів усіх поглядом і зупинив його на Надійці. І це помітили усі. Здивовано чекали, коли чоловік відрекомендується.

«Я – Степан. Той, хто був найменшим у класі. Впізнаєте?», – чоловік весело розсміявся.

Однокласники заціпеніли. Не могли повірити, що перед ними стоїть «хлопчик-мізинчик», як прозивали Степанка.

Мелодія шкільного вальсу засвічувала усмішки на обличчях однокласників, звеселяла душу. До Наді підійшов Степан, запросив на танець. «Але ж я… не танцюю», – розгубилася вона.

«Знаю, знаю, Надійко, про тебе. Усе життя за тобою стежив. Але цей танець тобі під силу».

Потім вони вийшли із зали і, як колись у дитинстві, взялися за руки і пішли алейкою поміж каробрових беріз. Степан розповів, що тепер живе у Польщі. Колись його мати познайомилася з поляком у санаторії, де лікувався Степанко. Збишек, так звали його, гостював у Степанкового лікаря – свого двоюрідного брата. Його увагу привернула миловидна Софія із великим сумними очима і легенькою посмішкою.

Розговорилися, разом виходили на прогулянку і згодом збагнули обоє, що їм не хочеться розлучатися… І хоч була низка перепон – Збишек таки забрав Софію із сином до себе на батьківщину. Всиновив Степанка, лікував його у дорогій варшавській клініці.

«І ось – результат», – весело засміявся Степан і виструнчився перед Надією. «Одружився?», – обережно спитала вона.

Степан пригорнув її до грудей: «Мабуть, сама доля розпорядилася так, що обидвоє ми – не сімейні. Але ж усе ще не пізно поправити. І ні твоя мати, ні якась ворожка у цьому нам тепер не завадять. Як гадаєш, Надійко?», – Надя відчувала гаряче дихання Степана, його теплі руки і зрозуміла – щастя не буває пізнім, воно завжди вчасне.

«Прости моїй матері, Степанку. Вона уже зовсім інша. І досі кається за свій гріх», – тихо мовила вона.

Прохолодна серпнева ніч гріла їх втіхою довгоочікуваної зустрічі, жагою поцілунків, світлою надією і ще чимось бентежним, чистим, що знову спалахнуло в їх серцях. Наче їм знову сімнадцять, а не на двадцять років більше. Обіцяла – відтепер вони назавжди будуть разом.

КІНЕЦЬ.