— Не називай її більше мамою! Вона твоя не справжня мати! — сказала мені моя рідна мама, яка з’явилася в моєму житті через 20 років.

Я стояла в коридорі, стискаючи телефон у руці, і не могла повірити, що це відбувається зі мною. Ще вчора моє життя було звичайним. Я мала маму, ту, яка виховала мене, любила, піклувалася, вкладала душу.

А сьогодні переді мною стояла незнайома жінка, яка чомусь вважала, що має право так просто увірватися в моє життя й диктувати, кого я повинна вважати матір’ю.

Її голос був холодним, майже наказовим. Вона дивилася на мене так, ніби чекала від мене миттєвої реакції, очікувала, що я кинуся їй в обійми й скажу: «Мамо, як же я сумувала».

Але цього не було.

— Що? — тільки й змогла видавити я, не вірячи своїм вухам.

— Вона тобі ніхто! Вона тебе просто виховала. Але це я — твоя справжня мати, я тебе народила! — її голос тремтів, у погляді читалася образа, навіть якесь роздратування через те, що я не реагую так, як вона собі уявляла.

Я мовчала. Десять секунд, двадцять. Я просто стояла, дивилася на жінку, яка несподівано виникла в моєму житті, і намагалася осмислити, що відбувається.

— Але вона все життя була зі мною. Це вона тримала мене за руку, коли я вчилася ходити. Вона бігла вночі в аптеку, коли в мене була температура.

Вона вчила мене писати, купувала мені сукні, записала в музичну школу, готувала мої улюблені млинці. Це вона була зі мною всі ці роки. А ти де була?

Її очі опустилися. Вона різко зітхнула й відвернулася, ніби моє питання було несправедливим.

— Це складно. Але я мала свої причини.

— Які? — не стрималася я.

— Це довга історія. Я була молода. Твій батько – він змусив мене віддати тебе. Він був впливовою людиною. Я не могла сперечатися і опиратися.

— Але тепер можеш? Через двадцять років?

Мене трусило. Від несправедливості, від нерозуміння.

Вона простягнула руку, ніби хотіла торкнутися мене, але я відсахнулася.

— Я прийшла забрати тебе до себе. Ти маєш бути зі мною.

Я розсміялася. Голосно, нервово.

— Забрати мене? У мене є дім, є сім’я! Яка б вона не була, але це моя сім’я. А ти хто? Жінка, яка просто відмовилася від мене й згадала через двадцять років?

— Я твоя мати, зрозумій! Я дала тобі життя!

— Але не дала мені любові, не дала мені дитинства!

Я зробила крок назад.

— Ти хоча б знаєш, яка в мене улюблена страва? Чи який мій улюблений колір?

Вона мовчала.

— От і все.

Я розвернулася й пішла.

Мене трясло всю дорогу додому. У голові крутилося одне питання: чому вона повернулася саме зараз? Чому вирішила, що після стількох років має на мене право?

А тепер я сиджу вдома й не знаю, що робити. Вона написала мені ще кілька повідомлень, просить зустрітися ще раз. Але чи варто? Чи має вона право бути в моєму житті після всього?

Що б ви зробили на моєму місці?

Джерело