– Бабуся заповіла мені квартиру! Ти що твориш, мамо? – розлючено кричав Ігор на Світлану Миколаївну. – Ти що задумала? Виставити мене дурнем, який нічого не пам’ятає?

– Тоді доведеться тебе засмутити. У тебе нічого не вийде. Я чудово пам’ятаю, як ми з тобою разом стояли в кімнаті бабусі, коли вона вже була тяжко хвора!

– Кожне її слово сидить у мене в голові. Вона сказала, що квартиру дарує мені! То була її воля! Навіщо ти зараз усе перекручуєш і переграєш?

Я, відкривши рота, з жахом дивилася на свого чоловіка. Я не бачила його таким розлюченим жодного разу за шість років шлюбу. Так, Ігор міг злитися, дратуватися, але щоб висловлюватися настільки грубо.

– Ти заспокойся і присядь. Бігаєш вітальнею, як ошпарений. Твій батько теж був таким емоційним. Що з ним сталося? Ранній інфаркт, та кінець життя! Ти плануєш повторити його долю?

– Та з тобою будь-хто ненормальним стане! Велике питання, хто винен, що його не стало…

– Зупинися! – свекруха різко перебила сина. – Якщо хочеш поговорити, як цивілізовані люди, тоді присядь, зроби кілька вдихів, і вислухай.

– Якщо ти зараз не готовий до діалогу, то обговоримо це питання пізніше. Якщо, звичайно, воно буде ще актуальним.

Від злості обличчя Ігоря набуло багряного кольору. Він тільки хотів щось закричати, як я взяла його за руку, і спокійно промовила:

– Щоб не відбувалося, не можна доводити себе до такого стану. Прошу тебе, заради мене… Заспокойся!

Чоловік кілька разів ударив себе по щоках, скуйовдив і без того розпатлане волосся, і хитнув головою на знак згоди:

– Перепрошую. Не зміг стримати емоцій. Ти маєш рацію, люба. Ми вислухаємо версію мами.

Світлана Миколаївна з докором подивилася на сина:

– Ігор, ти знаєш не всю історію до кінця. Якщо бабуся заповіла тобі квартиру, то чому документи оформлені на мене? Ти про це думав?

-Тому, що ти вмовила її! Якось спромоглася вплинути на хвору бабусю. Ти ж останні роки щодня навколо неї крутилася. Хіба ні? Такого прагнення доглядати її ти не виявляла все життя. А тут раптом стала найкращою дочкою.

– Не пори “гарячку”! Просто раніше вона не потребувала особливої ​​уваги. Але щойно бабуся захворіла, я була поруч.

– А де ти був? Велике питання! За дівчатами стрибав білим кроликом. Бездумно зливав свою молодість у яму.

Тому Степанида Олександрівна й засумнівалася, щоб оформити спадщину на тебе. Вітряний, та безвідповідальний. Передаю буквально, що було сказано. “Дочко, я віддаю тобі право розпоряджатися майном. Впевнена, що ти зробиш справедливо. Як вирішиш, так і буде”.

– Я не вірю жодному твоєму слову! Ти брешеш! – уїдливо прошипів Ігор. – Бабуся ніколи б так сама не сказала. Це ти їй писала ці казки.

– Ти її переконувала в тому, що я не вартий квартири. Тисячу відсотків! Навіщо? Щоб стати єдиною спадкоємицею!

Світлана Миколаївна, примруживши очі, кілька хвилин мовчки дивилася на сина. Начебто вона мала кілька варіантів відповіді, і вона вибирала, яка з них справить потрібний ефект.

– Я думаю, що ви даремно сперечаєтеся, – втрутилася я. – Кожен із вас має свою думку, свою правду. На жаль, ми вже ніколи не зможемо поговорити зі Степанидою Олександрівною, та не зможемо в цьому питанні знайти кінці. Може облишите перепалку?

Ігор кинув на мене здивований погляд:

– Ти пропонуєш мовчати, й сопіти у дві дірочки? Вдавати, що все гаразд? Нічого страшного не сталося. Мене просто позбавили спадщини!

Я бачила, що Ігор починає знову заводитись.

– Дорогий, я пропоную подивитися правді у вічі. Щоб не казала бабуся, чого б вона не хотіла, є одна реальність. Є оформлений спадок. Твоя мати є єдиною власницею цієї квартири. За всіма документами. Заперечити та довести інше – не можна.

Чоловік не знайшов аргументів, щоб заперечити мені. Я мала рацію.

– Тоді до чого це порожнє нервування і скандал? Світлана Миколаївна прийшла до нас із чіткою пропозицією. Вона вирішила продати квартиру, та прийшла нам про це повідомити.

– Ти розумниця, Галю! Розсудлива у мене невістка! І, головне, розумієш усе із півслова. Це добре! Давайте у справі. Отже, від напруги голова розболілася. Хочу якнайшвидше піти додому. Та й ви мрієте, щоб я пішла. Я знаю.

– Ну так, бо твоя поява завжди сигналізує про неприємності, що насуваються, – єхидно сказав Ігор.

– Загалом так! – Світлана Миколаївна вирішила більше не продовжувати суперечки, та не звертати уваги на шпильки сина.

– Я даю вам місяць на “подумати”. Якщо відповідь з’явиться раніше, буде ще краще. Для вас це чудова пропозиція! Більше таких не знайдете. Ніхто не запропонує вам квартиру майже задарма. Думайте!

Жінка гордовито піднялася, і насамкінець звернулася до Ігоря:

– А тобі, синку, рекомендую сходити до лікаря, щоб підлікувати нерви. Дивуюсь, як Галина з тобою живе. Напевно, якесь покарання за помилки минулого життя відпрацьовує.

Ігор більше нічого не хотів обговорювати, а тому одразу пішов у кімнату.

Я, бувши дуже проникливою людиною, не стала наполягати та набридати. Я чудово розуміла, що і мені, і чоловікові потрібен час, щоб переварити все те, що сталося сьогодні ввечері.

…Ми з Ігорем одружилися шість років тому. З роботою питань не виникло. Ми закінчили університет, здобули вищу освіту, тому з легкістю змогли влаштуватися на добрі посади. Як молодим фахівцям, поки що нам платили не багато, але згодом дохід мав зростати.

Реальні проблеми виникли лише з житлом. Мої батьки знаходилися за сімдесят кілометрів від нас, тому допомогти ніяк не могли. Свекруха, хоч і мала двокімнатну квартиру, не запросила нас до себе.

– Я дуже люблю вас. Але прошу зрозуміти правильно. Я завжди виступала проти спільного проживання дітей та батьків. Це неправильно. Та й дві господині в будинку – погана прикмета!

– Вам потрібно будувати власне гніздо. Зрозуміло, що складно накопичити на іпотеку. Але ви впораєтеся! Однак, на чай із булочками завжди чекаю. Забігайте!

Світлана Миколаївна справді не втручалася у наше життя. Завжди була трохи осторонь, даючи нам можливість самим приймати рішення у всіх питаннях.

Нам нічого не залишалося, як орендувати квартиру.

– Треба постаратися знайти щось недороге. Нам зайві витрати ні до чого! Чим раніше почнемо збирати на власне житло, тим краще для нас! – міркувала я.

Ігор мене не слухав. Він про щось задумався.

– Моя мати бреше. Не знаю, навіщо вона це робить і чому так робить, – раптом промовив Ігор. – Але вона бреше.

– Ти про що? – Я з подивом подивилася на чоловіка.

– Два роки тому, коли ми ще не знали один одного, не стало моєї улюбленої бабусі. Тоді я навчався в іншому місті, рідко їздив додому через високу завантаженість. Крім того, доводилося підробляти.

– Мати не допомагала грошима. Тому, коли бабуся захворіла, у мене не було можливості її доглядати. Погано вийшло, але як є.

– До чого я веду? Вона лишила мені квартиру. Під час нашої останньої зустрічі сказала, що заповідає майно мені! Однак після похорону я дізнався, що офіційно все оформлено на маму.

– Вона передумала?

– Все виглядає наче так. Але я впевнений, що мати змусила бабусю залишити заповіт на неї. Ні, не силою. Просто, якось вплинула.

Ігор нервово перебирав руками. Я одразу помітила, який сильний біль приносять йому ці спогади, наскільки сильно він шкодує, що… не встиг.

– А де бабусина квартира зараз?

– Мама її здає. Там мешкають квартиранти, – сухо відповів Ігор, ховаючи очі. Так, йому було соромно переді мною!

Я проковтнула грудку, що застрягла у горлі.

– Тобто там для нас місця немає? Та квартира, яка, за словами бабусі, мала залишитися тобі, тепер служить…

– Інструментом для заробітку грошей у моєї мами. Все просто. Вона сказала, що зарплати їй не вистачає.

У кімнаті повисла гнітюча тиша. Я не могла підібрати правильних слів, щоб висловити свої емоції. Хоча розуміла, що маю це зробити.

– Я її єдиний син, але при цьому, їй шкода для мене навіть повітря.

– Ні. Не кажи так! – Вирвалося у мене. – Ти перегинаєш палицю. Можливо, у свекрухи справді труднощі з грошима. Нині такий складний час. Вона справляється, як може й уміє.

– А ми – самостійні, дорослі люди й зобов’язані самі відповідати за своє життя. Будь ласка, давай не копатимемося в минулому, і не будемо розкисати. Домовились?

Ми орендували однокімнатну квартиру, в якій прожили цілих три роки.

Через те, що зарплати були не високі, а платити доводилося буквально за все, то про накопичення не йшлося. Відкладати виходило дуже незначні суми.

– Такими темпами до пенсії може й наскребемо на однокімнатну. У старому будинку зі смердючим під’їздом! – відчайдушно говорив чоловік.

Я переконувала, підтримувала чоловіка, говорила, що все буде гаразд. Але в глибині душі розуміла, що чоловік має рацію. Треба було терміново щось міняти. Але як?

Одного холодного листопадового вечора до нас несподівано з’явилася Світлана Миколаївна.

– Діти, я маю до вас пропозицію! Річ у тім, що мої квартиранти з’їхали. Купили власне житло. Звикла я до них, але нічого не вдієш. Довелося розпрощатися.

– А найгірше, що я залишилася без додаткового джерела прибутку. Потрібно терміново когось заселяти. Чужих не хочу.

– Ось і подумала про вас. Ви все одно квартиру орендуєте. Так краще буде, ніж незрозуміло, кому платити – віддавайте гроші мені! І всім буде добре!

– Ти пропонуєш нам винаймати у тебе житло?

– Так! – впевнено заявила свекруха. – Але не думайте, я не забула, що ми родичі, тож брати високу плату не буду. На дві тисячі дешевше, ніж платили орендарі. Хоча в мене і двокімнатна.

– Я не впевнений, що це нам підходить, – сухо відповів Ігор. – Ми тут звикли.

– І? Що далі? Хіба це розумно? А ось проживання у бабусиній квартирі має позитивний бік! – переконувала нас свекруха. — Рано чи пізно мене не стане, а майно перейде вам. – Я прошу вас подумати. Будь ласка!

Ми зважили всі “за” та “проти”, розглянули ситуацію з різних боків, та вирішили прийняти пропозицію Світлани Миколаївни.

– Навіть на дві тисячі дешевше – гарна угода. Крім того, ми сміливо зможемо облаштуватись. Зробити ремонт, купити меблі.

– Нам все одно у бабусиній квартирі жити довго. Не розраховую, що Світлана Миколаївна залишить нам житло, але точно на вулицю не вижене. Можемо впевнено упорядковувати її!

Однак, як показало майбутнє, ми сильно помилялися!

Через три роки, коли у квартирі було зроблено капітальний ремонт, свекруха заявилася з новиною, що вона ухвалила рішення про продаж квартири.

– Я не планувала, але я не маю іншого виходу. За пів року йду на пенсію. Мені треба підстрахувати власне життя. Зрозумійте мене правильно!

Ігор просто вибухнув від зухвалого вчинку матері.
– Про який продаж ти кажеш? Ця квартира належить мені! Бабуся заповіла!

– Дурниці! Порожні слова. Я ще раз повторюю. Я не віддам тобі бабусину квартиру! Лише за гроші! Або провалюйте!

– Я продам її іншим людям. Я – господиня, і маю повне право розпоряджатися майном так, як я вважаю за потрібне. Подобається вам це, чи ні!

І хоча Ігоря душила образа та обурення, ми прийняли пропозицію свекрухи.

Потрібну суму ми збирали із моїми родичами. Рідна сестра віддала особисті заощадження, батьки позичили. Ми теж оформили кредит.

Спільними зусиллями вдалося підготувати потрібну суму. Як тільки всі документи були оформлені, чоловік прямо в очі заявив матері про те, що не хоче з нею більше спілкуватися.

– І ти, і я знаємо, що ця квартира завжди належала мені. Але для тебе це не мало жодного значення. Ти хотіла лише одного – грошей! Ось тепер забирай їх, та йди!

– Я вам квартиру майже задарма віддала. Подарувала! Невдячний!

– Не можливо подарувати те, що тобі не належить, мамо! Запам’ятай, до мене більше ніколи не звертайся! Ти ж тепер багата. Все можеш купити. Кохання, турботу, допомогу, догляд! Ти отримала, що хотіла. Насолоджуйся!

Світлана Миколаївна тривалий час намагалася достукатися і до сина, і до мене. Але всі спроби були марні.

Ми відмовилися від спілкування з нею, попри те, що розуміли… нерухомість нам дісталася за вигідною ціною.

Якби не було цієї ситуації, ми змогли б переступити поріг власної квартири через років десять. А, можливо, й більше.

Але цей факт затьмарило почуття образи, та розпачу! Як може рідна матір так себе поводити з єдиним сином?

Невже, недолуга, не думає про старість? Ігор налаштований рішуче, щодо матері! І я його в цьому підтримую! Ми не перегинаємо палицю, як ви вважаєте?

КІНЕЦЬ.