Рівно за два місяці по весіллі свекруха навідалася до молодих, не так щоб з перевіркою, а ніби розвідати, як справи, чи не потрібна її допомога.

Вдаючи, що втомилася підніматися на третій поверх, Інна Ігорівна, повільно пересуваючись, крутила головою й одночасно оглядала, як ідуть справи з прибиранням та готуванням у найманій квартирі.

У ванній кімнаті, миючи руки, теж про все розпитала. Побачивши на халаті бирку з розміром, Інна Ігорівна всміхнулася сама до себе, вгадала, і задоволена пройшла на кухню. Світлана тут же поставила кип’ятити воду, дістала смаколики, заварила чаю.

Матвій був наймолодшою дитиною, довгоочікуваним, улюбленцем.

Батько завжди прагнув сина, тож після стількох років несподівано Інна, дізнавшись що чекає дитину, вирішила, що точно буде син, так і сталося.

Дві старші доньки вже навчалися в середній школі, коли на світ з’явився їхній брат. Допомагали матері у всьому.

Старша навіть вирішила вступати до медичного, щоб надалі здобути важливу професію й допомагати дітям зʼявлятися на світ.

Прийняла Світлану свекруха добре, привітно. І Світлана від цього була в захваті. Її старшій сестрі так не пощастило, тому невістка ставилася до свекрухи теж добре.

Усе складалося чудово: підготовка до весілля, сама урочистість також минула на славу, і молоді подалися у відпустку. А повернувшись, стали жити окремо.

Заважати молодим Інна Ігорівна й не думала, але дізнатися, що передала сина в добрі руки, мусила перевірити. Тепер серце матері було спокійне.

Світлана і порядок вдома підтримує, і готує добре. Інна Ігорівна була втішена. Домовилися, що в гості вона наступного разу завітає за тиждень.

Про те, що свекруха прийде не з порожніми руками, Світлана не знала.

Речей було багато, дві великі торби з супермаркету. Інна Ігорівна почала обмахувати долонею своє розчервоніле обличчя, щоб хоч трохи охолонути.

— Що потрібно сказати? — запитала свекруха, розпливаючись в усмішці, наче перед нею стояла не доросла жінка двадцяти п’яти років, а п’ятирічна дівчинка.

— Що це? Це нам? — запитала гостю Світлана.

— Тобі, звісно. Це мої речі, вони всі гарні, ти ж знаєш, я поганого не купую.

— Дякую, — видихнула Світлана. — Але в мене своїх речей дуже багато.

— Я трохи поправилася, а тобі все буде якраз. Носи на здоров’я. Матвія немає? — перебила свекруха.

— Дякую, ні, Матвія немає, скоро повернеться, у справах поїхав.

— А куди?

Світлана знизала плечима.

— Не сказав?

— Я не цікавилася, — Світлана обійшла пакети й пройшла на кухню.

— Де твій чоловік, ти повинна знати, Світланочко. Матвій до цього привчений, тож питай, не соромся.

Світлана знову кивнула.

— Там сукню я принесла. Всього один раз і надягла.

— Одягла, — поправила Світлана. — Правильно казати “одягла” щось, тобто одяг.

— Та байдуже. Так от, — розпливлася в усмішці свекруха. — Ситуація того вечора була кумедна. Я цю сукню синю в білий горох так і не носила більше, але завжди про неї пам’ятаю. Ти одягнеш, я згадуватиму.

Світлана поморщилася і поставила тарілку з солодощами на стіл.

— Щось Матвія немає, ти подзвони йому.

— Навіщо?

— Як навіщо, щоб знати, де він? Мама приїхала, а його немає, я ж хвилююся.

— Він знає, що ви прийдете. У дорозі, мабуть, нехай спокійно доїде.

Свекруха насупилася.

— А хочеш, речі давай розберемо, що я принесла, що вони там біля порога.

— Нічого, нехай стоять, давайте краще чай пити. Посидимо, поговоримо, ви ж не працювати прийшли, а в гості.

— Так, — замовкла Інна Ігорівна.

Незабаром повернувся син. Мати тут же його відчитала, що повинен дружині доповідати, куди поїхав і о котрій повернеться.

Світлана лише усміхнулася.

А коли Інна Ігорівна пішла, Світлана встала перед пакетами й замислилася.

Викинути одразу рука не піднялася, адже запитає свекруха, де її речі. Вирішила Світлана розібрати подароване.

Не хотіла родичку ображати, але й як завести розмову, щоб мати чоловіка більше нічого не приносила, не знала. Прямої відмови Інна Ігорівна не прийняла, а як інакше, Світлана й не придумала.

— Матвію, може, ти з мамою поговориш? У нас своїх речей багато, щоб ще її в квартирі зберігати, та й не буду я її речі носити.

— Нехай лежать, потім назад відвезу, скажу, що по фігурі не підійшли, а перешивати дорого.

— О, чудова ідея, — зраділа дружина.

— Мама в мене просто така, якщо щось втовкмачить, краще прийняти.

— Я вже зрозуміла, — відповіла Світлана.

Наступного разу Інна Ігорівна знову прийшла з пакетом, тепер з одним.

— Тут я ще речі перебрала свої. Є дві кофти в’язані, мені подруга в’язала. Чудові вироби, але я таке не ношу, а тобі підійде.

Світлана видихнула.

— Я теж таке не ношу, мені не підійде, — сказала вона.

— Ось. А мені що тепер нести це додому? Ні, не понесу. Ти перебери, віддати іншим завжди можна.

— Мені ніколи цим займатися, Інно Ігорівно.

— Як ніколи? Такі молоді й уже зайняті, ми у ваші роки…

Світлана не стала чекати розповіді, а просто пройшла на кухню. Порожню пляшку з-під молока Світлана викинула в сміттєвий кошик і стала мити руки.

— А я, Світланочко, порожні пляшки мию, сушу, а потім знаходжу їм застосування. Іноді ж усе це потрібно.

Світлана погодилася.

— Було б місце, я б теж складала, але тут тісно, шаф немає. Ми тут подумали… — перевела тему невістка, і мати чоловіка зацікавилася.

Наступного разу Світлана з Матвієм нанесли візит у відповідь батькам чоловіка. Матвій зайшов першим, поставив біля порога три величезні пакети, Світлана усміхалася.

— Що це? — тут же запитала Інна Ігорівна.

— Як що? — почала Світлана. — Не могли ж ми з порожніми руками приїхати. Тут пляшечки з-під молока, я, як ви й казали, нічого не викинула, все вам привезла. В іншому пакеті упаковки з-під яєць. Я знаю, що ви у фермерів берете, ось і знадобляться. Ну а в третьому так, по дрібницях. Ми не користуємося, а викинути рука не піднялася.

— Гаразд, розберемося, що ви з цими пакетами, — вітаючись із сином, відповів батько. — Проходьте. Молодці, що заїхали.

Світлана зняла туфлі й пройшла в кімнату, а Інна Ігорівна так і стояла в коридорі перед пакетами.

Потім усі пили чай, розмовляли, мило посиділи, а коли Світлана допомагала прибирати зі столу й носила кухлі на кухню, Інна Ігорівна зупинила її.

— Світланочко, я все зрозуміла. І, справді, негарно вийшло, я більше не приноситиму без вашої згоди нічого.

Світлана зраділа.

— Але пропонувати буду. Знаєш, у мене є керамічна таця для пирога, — жінка підставила до шафи стілець і полізла нагору.

Світлана грюкнула себе по лобі, але не засмутилася, зі свекрухою їй пощастило.

***

Літо вже у самому розпалі. З чим усіх і вітаю. Адже літо — це маленьке життя, люблять казати багато хто.

Тож нехай ваша маленька життя вміщає в себе тільки хороше, добре й щасливе.

Будьте здорові.

Та мирного нам усім неба!