Не мати дітей було моїм рішенням і Матвій радо на це погодився, ще до весілля. Але минув час і він свою думку змінив. – А хто нам на старість літ подасть склянку води?, – тараторить він.

Я б не здивувалася, якби це говорила моя бабуся, якій вже за 80, але не молодий і енергійний чоловік. Але “руку допомоги” Матвію простягнула моя мама. Тепер я не знаю, як маю бути. Я не хочу втратити чоловіка, але й мамою ставати, щоб зберегти сім’ю, не планую.

Я – Галина, але більшість знайомих кличуть мене просто Галею. Мені двадцять дев’ять, і ось уже шість років я у шлюбі з Матвієм. Ми завжди були досить відкритою парою в усьому, окрім однієї теми, яка буквально розділила наші світи.

– Я не хочу дітей, – це речення, яке я повторювала багато разів. Але мій чоловік вважає, що я просто боюся чи не наважуюсь. Він переконаний, що я повинна “дозріти” до цього природно.

У нашому оточенні є люди, які народили малюків зовсім рано і, як вони кажуть, стали щасливими. Проте я не відчуваю потреби йти їхнім шляхом.

І ось тепер виникла ситуація, коли Матвій почав жартувати (а часом уже й не жартувати), буцімто треба поглянути на проблему “з іншого боку”. Мене це дивує, дратує і навіть пригнічує.

– Ні, любий, я не буду потрібна тобі виключно для того, щоб на старість “забезпечити склянку води”. Я собі її й сама зможу подати, – сказала я йому в голос, коли він почав наводити ті самі старі аргументи про самотню старість.

Матвієві не сподобалося таке формулювання. Він одразу перейшов у наступ:

– Ти ж колись казала, що головне – це наші стосунки. Невже ти не можеш побачити, як дитина лише зміцнить родину? Подумай про ті теплі моменти, про спільні свята.

Я зітхнула, дивлячись на його стурбоване обличчя.

– Ти забуваєш, що я з самого початку говорила про своє небажання мати дітей. Ти ж погоджувався. Чому тепер усе змінилося?

Він знизав плечима (нехай і легенько) і винувато подивився у бік вікна.

– Люди змінюються, Галю. Можливо, й ти колись змінюєшся, просто ще про це не здогадуєшся.

Я сиділа на дивані, намагаючись не реагувати надто емоційно, бо знала – як тільки я почну говорити підвищеним тоном, діалогу не вийде. Глибоко вдихнула, відповіла спокійніше:

– А якщо я не змінюся? Мені подобається моє життя зараз. Робота, подорожі, кумедні посиденьки з друзями. І бути мамою в ці плани не входить.

Матвію було важко це чути, але я теж відчувала, що мене не розуміють. Щоразу, коли він заводить цю розмову, я уявляю, як можу втратити відчуття власної свободи. Можливо, хтось скаже: “З дитиною теж можна жити весело!”

Не заперечую, але це зовсім інший світ, і він не для мене. Я завжди знала, що не хочу колиски в спальні, не хочу турбуватись про те, хто з ким залишить малюка, коли хочу поїхати кудись надовго. І я не вбачаю в цьому нічого поганого, просто це моя правда.

Того вечора ми не дійшли згоди. Я залишила Матвія в кухні й пішла до спальні, щоб не сказати чогось зайвого. Звісно, це не вирішувало проблему, а лиш відкладало її на потім.

Наступного тижня ми поїхали до моїх батьків, а там тема дітей традиційно піднімалася моєю мамою. Вона поглянула на мене й мовила:

– Аби я свого часу не мала тебе, ти б отак тут не сиділа. Може, й сама пошкодуєш, що не подаруєш комусь таку ж Галинку.

Звичний сценарій: порівняння, легкі звинувачення, маніпуляції. Я могла зрозуміти, чому мама так говорить – вона жила в інший час, вона свято вірить, що “жінка для того і створена, аби бути матір’ю”. Але я завжди відрізнялась від неї у поглядах.

Матвій, звичайно, цим скористався. На зворотній дорозі, коли ми їхали в машині, він хитро запитав:

– Бачиш, твоя мама теж хвилюється. Може, справді варто спробувати, перш ніж остаточно відмовлятися?

Я лише заплющила очі.

– Давай, будь ласка, без тиску, гаразд? Мені вистачає мами, яка не зупиняється з тим самим “А коли вже?”

Він замовк, але його мовчання було напруженим. Ми обоє відчували, що непорозуміння росте.

Через деякий час у нас виникла розмова, яка напевно стала переломним моментом. Я якраз повернулася з роботи й сіла на диван перевести подих. Матвій тихо підійшов, присів поруч і повільно заговорив:

– Маємо бути чесними один із одним, Галю. Я вважаю, що для мене важливо мати дитину. Я вже не можу це в собі стримувати.

Я поглянула на нього й відчула, як у мене стискається горло.

– А для мене важливо її не мати, – відповіла я.

Він тяжко видихнув, затулив обличчя руками на якусь мить, потім опустив їх і глянув у мій бік:

– А що, коли ми поступимося один одному наполовину? Може, ти зустрінешся з психологом, спробуєш розібратися, чи то не прихований страх? Деякі люди бояться відповідальності, але потім радіють, коли все виходить.

Я знизала плечима:

– Гаразд, я можу поговорити з фахівцем, але сумніваюся, що від цього я раптом захочу дітей.

Ми домовилися, що я все ж спробую відвідати психолога, щоб не тримати все в собі. Візит не змінив моєї позиції, проте допоміг зрозуміти: моя відмова – це свідома впевненість, а не надуманий страх. Психолог наголосив, що людина має право не хотіти ставати батьками, якщо відчуває, що це не її поклик.

Звісно, Матвій не зрадів висновкам, та він теж пішов на консультацію. Повернувся звідти мовчазний, лише сказав: “Я зрозумів, як сильно це для мене важливо”.

Кілька тижнів ми жили, ніби сусіди. Розмови зводилися до побуту, а в повітрі відчувався холод. Я розуміла, що це не питання якоїсь дрібнички, а базова різниця світоглядів. Одного разу Матвій прямо заявив: “Я готовий піти, якщо ти впевнена, що категорично не хочеш дітей.”

Почувши це, я спочатку розгубилася. Люблю я його чи ні? Звісно, люблю, але точно не готова ставати мамою тільки заради збереження стосунків. Або, ще гірше, щоб потім дорікати один одному. Мене лякало те, що ми дійшли до такого ультиматуму, але водночас я розуміла, що інакше він теж не буде щасливим.

Урешті ми сіли й поговорили без емоцій. Я сказала:

– Якщо ти не можеш бути зі мною, бо я не хочу дітей, будь ласка, не тягни нас обох у прірву. Я не передумаю і не буду себе ламати.

Він опустив погляд:

– Знаю. Ти теж не заслуговуєш на те, щоб усе життя почуватися винною.

Ми обійнялися без слів. Відчували, що, найімовірніше, це фінал. І чомусь у тій тиші я усвідомила: ця розвилка дає кожному з нас право бути чесними із собою.

Як розгортатимуться події далі? Чи зможемо ми зберегти хоч якісь стосунки? Важко сказати.

Але я точно знаю, що не зраджу себе й не змушуватиму себе робити те, чого не відчуваю. Матвій теж має право будувати життя так, як хоче, і, можливо, знайти ту, хто поділяє його мрію про велику родину.

А як ви вважаєте, чи є можливість знайти компроміс у питанні, де компромісу майже не існує? Чи зустрічали ви в житті пару, котра розійшлася саме через різні погляди на дітей?

Чекаю на ваші історії та думки, адже, можливо, саме тепер комусь так само бракує розуміння й підтримки.

Джерело