– Дівчата, чай доп’єте – і давайте закругляйтесь, бо хлопцям завтра в сад о восьмій, – сказав Андрій, дивлячись не на Ганну, а кудись повз.

– Звичайно, – кивнула вона, підсунувши до себе кухоль.

– Я не заважатиму. Ми тихенько посидимо.

Він постояв секунду – другу, потім нервово постукав по одвірку і пішов. Але від цієї короткої розмови всередині у Ганни все опало так, як опадає осіннє листя з дерева.

Жінка поспішно зробила ковток. На кухні пахло молоком, кашею, дитячим кремом. Колись у цьому будинку витали аромати кави та татового одеколону. Тоді це був її будинок. Тепер – чужий.

– Не ображайся на нього, – напівпошепки сказала сестра, прибираючи посуд зі столу. – Він просто втомився.

Ганна вдала, ніби її зацікавили візерунки на кухонних кахлях.

– Він завжди втомлений, коли я поряд.

– Ну, він просто відвик…

– Я ж не зовсім чужа, Оль. Можна хоча б не дивитись вовком.

Оля зітхнула.

– Він просто… Він із тих, хто любить лад. Щоб усе за графіком, все по місцях. А тут інша жінка в будинку…

– Я не інша жінка, я твоя сестра. Чи ні?

Мовчання затяглося. Десь у спальні тихо закашляла дитина.

– Звісно, ​​ти моя сестра. Просто… час змінюється, – невпевнено відповіла Оля.

– Раніше ми були з тобою однією командою. А тепер у мене ніби дві команди.

Ганна втомлено посміхнулася.

– Тобто, тепер я десь на лаві запасних?

– Ти не так все зрозуміла…

Але обидві знали, що так і є.

…Коли вони були дівчатами, у них були каблучки з дроту. Вони вдавали, що вони – пов’язані разом героїні з казки.

Двоє проти світу. Батьки сміялися, казали, що вони завжди мають бути разом.
Проте невдовзі батьків не стало.

Спершу пішов батько, за ним – мати. Занадто швидко, надто несподівано. У сестер ніби ґрунт висмикнули з-під ніг. Але вони трималися, бо їх було двоє.

Ганна на той момент ще вчилася. Оля вже була одружена. Всю організацію вона взяла на себе. Врятувало те, що не було часу на почуття.

Ганна легко поступилася своєю частиною квартири. Вона розуміла, що в Олі своє життя. Сестра не стала наживатися, вона запропонувала Ганні за її частку триста тисяч.

Копійки, якщо брати ринкові ціни, але більше в Ольги не було. На додачу та повністю взяла на себе забезпечення сестри на час навчання.

Після випускного Ганна поїхала до сусіднього міста з Денисом. З ним вона ділила одну ковдру, та мрії про майбутнє.

Ці мрії обвалилися, коли він зрадив її. З розбитим серцем Ганна повернулася до сестри. Ольга сама запросила її, дізнавшись про все.

Проте за ці п’ять років щось змінилося.

– Ти вже думала про іпотеку? – якось запитала Ольга ніби ненароком.

– Поки що накопичую. Такими темпами десь за рік вийде.

– От і добре. Головне – буде своє. Оренда – це все одно, як на вокзалі жити, – Оля намагалася говорити спокійно.

Але це все одно вкололо.

– Ну, порівняно з вашою розкладачкою, вокзал навіть нічого, – спробувала пожартувати Ганна.

Оля усміхнулася у відповідь, але погляд був якийсь винний.

– Я справді рада, що ти поряд, – сказала вона трохи пізніше.

– Просто… життя – складна річ. Все змінюється…

– Та вже ж. У когось родина, а комусь тільки кішками обростати.

Оля промовчала.

Це був не перший натяк, але Ганна подумала: здалося, втомилися, життя навалилося. Проте якось вона повернулася з роботи й почула, як Андрій розмовляє телефоном у сусідній кімнаті.

– Так, поки що живе. Скоро з’їде. Я сподіваюся.

І вона не витримала. Переїхала в порожню, безлику орендовану квартиру. Тут Ганну ніхто не дорікав, але іноді хотілося лізти на стіни від самотності.

У середині листопада Оля надіслала їй повідомлення:

– Прийдеш до нас на Новий рік? Відзначатимемо тихо, по-сімейному. Як у старі добрі часи.

Ганна тоді посміхнулася і перечитала кілька разів. Повідомлення світилося теплом, відчуттям участі в чиємусь житті. «Ну ось, не все втрачено. Новий рік усе-таки із сім’єю, як у людей», – подумала вона.

На душі полегшало. Вона заздалегідь почала прикидати, що приготувати, які подарунки купити хлопчикам.

Новий рік для неї завжди був точкою відліку, єдиним святом, яке має значення. Щороку вона зустрічала його з відчуттям, що цього разу точно все почнеться з чистого аркуша.

…Наприкінці грудня, за тиждень до свята, Ганна вирішила уточнити деталі. Спочатку хотіла написати, але потім зателефонувала, щоб почути рідний голос.

– Привіт, Оль. Ти як?

– Привіт. Уф… Вся в метушні, але все гаразд. Ти щось хотіла?

– Так, я про Новий рік. Я до вас о котрій приходжу? Що принести? Скинутися? Я хотіла салат зробити, чи пиріг який.

Повисла коротка пауза. Та сама, яка не віщує нічого доброго.

– Слухай, у нас тут усе трохи перегралося. Зустрічатимемо в трохи іншому форматі… З друзями, сім’ями. Усі з дітьми, чоловіками…

– Ну, ти розумієш. І щоб нікому не було незручно…

– Незручно? – перепитала Ганна, але вже знала, до чого йде.

– Так, ти ж у нас тепер… – Оля розгублено затнулась. – Просто ти одна, а решта – сім’ями. Ось Катя прийде з чоловіком, Оленка – із Сергієм та донькою.Пам’ятаєш Лєнку?

– Звісно, ​​пам’ятаю. Вона в мене на весіллі була. Вона мені якось собаку залишала на час відпустки.

– Ну ось. Ми подумали, що якщо ти прийдеш сама, буде якось… дивно. Незручно. Ну ти ж розумієш…

Ганна не відповіла. Їй довелося сісти, щоб не впасти.

– Ось на Різдво все буде по-іншому, – квапливо продовжила Оля. –

Тільки я, ти, Андрію та діти. Без гостей. Тоді посидимо спокійно, по-сімейному. Гаразд?

Ганна видихнула і посміхнулася, але це була усмішка на межі істерики.

– Виходить, на свята я тепер окремо, так? Статус не вийшов для компанії?

– Ну, Аня, – втомлено сказала Оля.

– Ти ж знаєш, що річ не в мені. Просто так простіше. Не хочу нікого ставити в незручне становище. Усі хочуть свята без напруження.

– А я тепер напружую?

Оля мовчала. Ганна зрозуміла, що відповіді не дочекається.

– Зрозуміло. Тоді з прийдешніми! – Відповіла вона і поклала слухавку.

Ганна довго стояла на балконі, знітившись. Вона вперлася руками в дерев’яну раму. Від холоду занили пальці, але жінка не поспішала йти. Краще холод, ніж пустка.

Згадалося, як вони із Денисом відзначали свій перший Новий рік. Вони тоді пекли млинці, щоб заощадити, але половина партії згоріла, половина порвалася. Зате вночі вони зліпили величезного сніговика і вирізали на ньому свої імена.

Тоді їм було байдуже, що грошей ледве вистачає на оренду. Багатство вимірювалося душевним теплом, сміхом та проведеними разом вечорами. Потім, коли все у них з’явилося, їх «разом» – розвалилося, як картковий будиночок.

– Я зустрів іншу. Ще давно. Пробач, – сказав він одного разу.

І пішов, зачинивши за собою двері. Не лише у квартиру, а й у все, що було між ними у минулому.

А тепер і Оля – її «половинка» з дитинства, сестра, з якою колись ділили цукерки та таємниці, акуратно виштовхує її зі спільного кадру. Навіть не зі зла. Просто, щоб нікому не заважала, як потріскана табуретка.

До Нового року залишалося шість годин, коли Ганна пішла в крамницю за чимось солодким. У квартирі було надто тихо: ні телевізора, ні музики, лише власні кроки ламінатом.

Вона крутилася сюди-туди, потім накинула пальто і вийшла за двері. Хотілося хоч якесь життя, хоч когось зустріти. Навіть касир здавався ріднішим, ніж екран телефону без повідомлень.

– Що, не склався вечір? – спитала продавчиня в маленькій крамничці на першому поверсі будинку.

Ганна трохи здивувалася. До неї звернулася невисока, повна незнайомка в роках з гучним голосом і впевненим поглядом. Ця жінка говорила без жалю, просто із теплом.

– Мабуть, так? – зітхнула Ганна.

– Дівчинко, я двадцять п’ять років у крамниці працюю. Я по очах бачу, хто має на Новий рік салют, а хто – салат, пляшку ігристого і тишу. Світлана я. Ти з якого під’їзду?

– Другий. Я… Аня.

Світлана оцінювально окинула її поглядом.

– Слухай, ми тут у домовому чаті вирішили трохи зібратися. Скромно, зате по-домашньому. Хтось навіть гітару обіцяв притягнути.

– Якщо зовсім кисло буде – заходь. У нас немає жодних “а чому ти одна”, “а де твої діти”. Тільки тости та кіт, який ніяк не порозуміється з ялинкою.

Ганна засміялася. Нерішуче, але від душі. Вона подякувала, пообіцяла подумати, та пішла додому.

У квартирі було тихо.

Без п’ятнадцяти на дванадцяту вона все ж таки зважилася і вийшла. З тістечками в пакеті та з грудкою в горлі. З-за дверей Світлани долинав сміх і запах смаженого. Вона постукала.

Світлана відчинила, посміхнулася і розвела руками убік, ніби для обіймів.

– А ось і Ганна. Ну слава богу, бо я думала, ти передумала. Давай, проходь. У нас саме суперечка, що краще: холодець чи оселедець під шубою. Будеш дегустатором.

У квартирі було тісно і трохи душно. Пластиковий посуд, стіл, що ломився від закусок, кіт, що спить на підвіконні.

Чоловіки вже трохи хильнули, але залишалися адекватними та ввічливими. Жінки обіймали одна одну під час зустрічі так, ніби знали одна одну вже сто років.

– Розповідай. Або не розповідай. Можеш просто їсти, – сказала їй Світлана, посадивши за стіл поряд із собою.

Ганна спочатку відмовлялася, потім потяглася за салатом, за оселедець, за чаркою. Через десять хвилин вона вже сміялася разом з усіма і розповідала, як одного разу намагалася зварити яйця у мікрохвильовій печі. А потім разом зі Світланою вони мили посуд і скаржилися на життя.

З’ясувалося, що у Світлани дочка поїхала до Полтави й тепер шле стікери в месенджері раз на місяць. Ганна розповіла про колишнього чоловіка та сестру.

Світлана кивала, слухала і підливала компот, періодично сплескуючи руками, та коментуючи.

Ближче до першої години ночі гості перемістилися до кімнати. Хтось затягнув пісню із дев’яностих, а Ганна залишилася на кухні зі Світланою.

– Дякую тобі, Світлано. Якщо чесно… Я не знала, куди себе подіти. Новий рік, сімейне ж свято.

– Не хвилюйся, Ганно. Всяке буває. Ти нормальна, ще знайдеш своє щастя. А поки що – сиди з нами. У нас тут, хто не розлучений, той, швидше за все, вдівець. Нікого не виставляємо.

Коли Ганна вирушила додому, на годиннику було три ночі. Десь гриміли гучна сучасна музика, мимо пройшла парочка, що обіймалася, а сніг хрумтів під ногами, як у дитинстві.

Ганна прокинулася від дзвінка. Ольга. Вона не наважувалася підійняти слухавку кілька секунд, але потім все ж таки відповіла.

– З Новим роком тебе! Як ти?

– Дякую. Я в порядку, Оль.

Повисла боязка пауза.

– Ти могла б сказати, що тобі так тяжко.

– І що, ти б тоді дала всім відбій заради мене?

Оля мовчала. На тлі гула вода. Мабуть, сестра зайшла у ванну, щоб поговорити без свідків.

– Приходь завтра. Нікого не буде. Тільки ти і я.

Ганна посміхнулася.

– Подивимося. Дякую, Оль. Але, справді – все добре.

Коли сестра поклала слухавку, на душі раптом стало спокійно. На телефоні висвітилося три повідомлення. Нові знайомі запитували, як справи, пропонували зібратися завтра. Її додали в їхній спільний чат.

Ганна раптом зрозуміла: важливо не з ким ти, а те, як ти почуваєшся поряд з цими людьми. І поряд з сусідами вона почувала себе набагато краще, ніж поряд із сестрою, якій вона тепер заважала.

Ось так в житті буває:все дитинство разом, підтримували одна одну, ділилися секретами та таємницями, а тут гульк – і з’явився він – чоловік і батько.

Як кажуть – в чужий монастир зі своїм уставом! І вивчила сестриця цей устав від палітурки до палітурки. А старий десь загубився у звивинах. Ну що ж… на віку, як на довгій ниві – сьогодні ти пан, а завтра…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте про вчинок сестри? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.