Кожен куточок цієї старенької хати зберігав давні спогади, що не піддаються часу, – тут Марія виростила свою доньку, переживала молодість, сміялася і плакала.

Та з моменту, як Олена зателефонувала до матері дуже несподівано, ці стіни вже не були тим місцем, де тримається їхня родина.

Спочатку здавалося, що нічого не зміниться, що цей дім все одно буде для ним чимось особливим, навіть, якщо він залишиться лише просто в спогадах.

Але телефонний дзвінок дав Марії розуміння, що її хата вже не може бути тим місцем, де все буде добре. Тепер усе, що лишилося – це віддати її, аби забезпечити щастя доньки.

Сільська хата – старенька, але така рідна – стояла серед вишневого саду, мов застигла у часі.

Для Марії вона була не просто будинком, а цілою купою спогадів: тут минуло її дитинство, тут вона провела молодість, тут виростила єдину доньку, Олену.

Кожен куточок цього дому дихав історією, кожна тріщинка на стіні могла розповісти про радість і сум.

Але життя, як річка, постійно змінює свій напрямок, іноді змушуючи нас відпустити те, що, здавалося б, було непорушним.

Коли Олена зателефонувала матері, голос її був тремтячим, а слова, що вона ледь говорила, дуже засмутили Марію:

— Мамо, ми з Андрієм розлучаємося. Квартиру продали, гроші розділили. Мені нікуди йти з Веронікою.

Світ навколо Марії на мить зупинився. Її донечка, її рідненька квіточка, опинилася в скрутному становищі.

Олена, розгублена й зневірена, потребувала допомоги.

Без вагань, звісно, Марія прийняла рішення – єдине правильне, на її думку.

— Не хвилюйся, доню, — спокійно сказала вона, хоча серце її було неспокійним. — Усе влаштуємо. У мене є хата. Продамо її, докладемо до твоїх грошей, і купиш нам усім квартиру. Будемо жити разом. Втрьох.

Рішення далося Марії нелегко, хоча дуже важко.

Але думка про долю Олени та усмішку улюбленої онучки Вероніки переважали всі сумніви.

Хату продали досить швидко.

Грошей вистачило, щоб докласти до частини Олениних заощаджень і придбати двокімнатну квартиру у місті, неподалік від центру.

Нова квартира була невелика, але світла і затишна. У одній кімнаті поселилися Олена з Веронікою, у другій – Марія.

Спочатку було тісно, але це була їхня фортеця, їхній новий дім.

Марія, незважаючи на свій вік – їй було вже за шістдесят – взяла на себе значну частину побутових турбот.

Вона готувала смачні обіди, підтримувала чистоту, допомагала Вероніці з уроками, забирала її зі школи, коли Олена затримувалася на роботі.

Мати була для них справжньою опорою, тим фундаментом, на якому трималося їхнє маленьке жіноче царство.

Олена поступово відходила від смутку після розлучення. Вона бачила, як її мама так багато робить заради них, і відчувала величезну вдячність.

Життя налагоджувалося. Вероніка росла, стала більш жвавою та веселою.

Спільні сімейні вечори за чаєм, розмови про шкільні справи, сміх і жарти – усе це створювало атмосферу тепла та любові.

— Мамо, я не знаю, що б я робила без тебе, — часто повторювала Олена, обіймаючи матір.

Марія лише усміхалася у відповідь:

— Головне, щоб ви були щасливі, доню. А я поруч з вами теж буду щасливою.

Час летів швидко. Минуло кілька років.

Олена, молода, красива, активна, вона прагнула кращого майбутнього і завжди мріяла добре влаштувати своє особисте життя. Згодом вона познайомилася з Олегом і вони стали зустрічатися.

Він був добрим, уважним, і, здавалося, дуже любив Олену і добре ставився до Вероніки.

Марія щиро раділа за доньку.

Вона бачила, як Олег допомагає Олені, як вони сміються разом, як планують спільне майбутнє.

Серце матері раділо, дивлячись на щасливі очі своєї доньки.

Одного вечора, під час чергової розмови за чаєм, Олена, несміливо подивившись на матір, сказала:

— Мамо, ми з Олегом вирішили. Ми хочемо жити разом. Він пропонує мені одружитися.

Тиша наповнила кімнату.

Для Марії ця новина була одночасно радісною і сумною.

Вона бачила, як обличчя Олени сяє щастям. Вона розуміла, що донька має право на своє особисте життя, на свою сім’ю.

Але двокімнатна квартира.

Марія подивилася на стіни своєї кімнати, на фотографії на тумбочці, на онучку, що мирно спала у сусідній кімнаті. Її кімната була також вітальнею для всіх.

Там вони дивилися телевізор, збиралися разом. Дві кімнати. Як у них трьох – Олени, Олега і Вероніки – буде особистий простір, якщо вона залишиться?

— Мамо, ти щось задумалася? — обережно запитала Олена, помітивши зміни в обличчі матері.

Марія глибоко зітхнула.

Вона не хотіла бути тягарем. Не хотіла заважати щастю своєї доньки, заради якої пожертвувала всім.

Вона пам’ятала, як продавала хату, як віддавала свої останні заощадження, щоб у них з Оленою та Веронікою був дах над головою.

Але тепер, коли в житті Олени з’явився новий чоловік, Марія раптом усвідомила: вона заважає.

Вона – зайва.

На душі стало важко, сплуталися думки.

Куди їй іти? До кого?

Всі гроші від продажу хати пішли на цю квартиру. У неї немає ані заощаджень, ані місця, куди вона могла б піти.

Повернутися в село? Але хати вже немає.

Її друзі та рідні, хто ще залишився, живуть далеко, а деяких вже й не стало давно.

Вона подивилася на Олену, яка з нетерпінням чекала на її реакцію.

Марії так хотілося сказати:

“Звісно, доню, я така щаслива за тебе!”

Але слова не могла сказати.

Вона відчувала себе розгубленою, самотньою і якоюсь спустошеною.

Вона віддала все заради щастя доньки, а тепер це щастя, схоже, витісняло її саму.

Що робити матері, яка віддала дочці останні кошти? Як бути, коли ти розумієш, що твій обов’язок виконано, але ти залишилася ні з чим, крім любові, яка, схоже, стала тягарем?

Коли Олена з Олегом почали будувати своє нове життя, Марія зрозуміла, що стала зайвою в їхньому колі.

Вона оглядала свою кімнату, де колись сиділа разом із Оленою, і на стіни, що стали свідками чужих мрій – залишити все і піти було єдиним варіантом.

Але куди їй йти? Що робити матері, коли вона стала зайвою для рідних своїх?

Джерело