— Сестричко! У тебе взагалі гордість є? — Ритка була в родині молодшою, але не найбільш мовчазною.

— Богдан від тебе до іншої пішов, ти второпала нарешті? Усе, сторінка закрилася. Потрібно нову відкривати, а ти себе в черниці записала…

— Нікуди я себе не записувала, — слабо заперечила Аліна, — Не хочу я з вами на шашлик їхати. Мені вдома побути хочеться.

— І в кіно тобі не хочеться, і в кав’ярню. Стара діва нібито. А тобі лише за двадцять трохи перевалило. Я ще пам’ятаю, як ти в дитинстві нарівні з хлопцями по дахах стрибала…

Аліна посміхнулася — всяке було. Вона тоді не просто з хлопцями паркуром захоплювалася, а всією їхньою ватагою керувала. Починали з гаражів, а потім і вище забиратися стали.

Без травм, звичайно, не обходилося, але перед дівчиною ніхто не хотів страх показувати. І Богдан, до речі, теж, вони майже всі в одній школі вчилися.

Одного разу Дмитро Завірюха з даху котельні зірвався. Маленький був на зріст, стрибок на сусідній сарай не розрахував. Ногу зламав. Пам’ятається, тоді саме Богдан на руках хлопця до лікарні ніс, — благо, була вона на сусідній вулиці.

Потім стрибки по дахах якось плавно в боулінг перейшли, у сплави на байдарках, а їхня дружба з Богданом переросла у взаємне почуття вже після школи, і цілком логічно весіллям закінчилася. Щоправда, вчилися вони тоді в різних інститутах, але зустрічатися продовжували щодня, оскільки жили в одному будинку.

Проти весілля з рідних і знайомих різко виступала тоді тільки молодша сестра Ритка:

— Та в нього в інституті на кожному курсі по подружці, ти не бачиш хіба? І довготелесий він, як циркуль.

— Ревнуєш? — одного разу здогадалася старша.

— Ще чого, — блиснула очима молодша, — Мені такого чоловіка задарма не треба…

А сама на весіллі пів години всього за столом просиділа, потім додому повернулася. Історія зрозуміла.

Тепер у неї вже свій хлопець є, Валерій, капловухий такий, але кмітливий, — авіамоделізмом серйозно займався. А Богдан, як з’ясувалося, продовжував у боулінг грати й пінне з друзями пити, навіть будучи вже одруженим.

Спершу це Аліні не заважало. Вона теж веселі компанії любила, тільки молодий чоловік брав її з собою все рідше:

— У нас там чоловіча компанія, розумієш? І ми вже не по дахах стрибаємо, у преферанс граємо. Ми ж з тобою домовилися — дітей до дипломів не заводити, тож поки можна просто життям насолоджуватися.

— Так і зі мною разом можна насолоджуватися. У всіх стосунках.

— Разом ми потім усе життя будемо. Встигнемо ще набриднути одне одному…

— Я заради дитини можу й академічну відпустку взяти…

— Ось цього поки не треба. Потрібно буде спочатку роботу перспективну знайти.

Загалом, ходив він на свої суто чоловічі посиденьки, як і раніше, регулярно. До ранку у вихідні затримуватися став. А потім Аліні стали розповідати, що часто його бачать із якоюсь брюнеткою.

До цієї брюнетки він через пару місяців і перебрався. Вона якраз у боулінг-центрі й працювала.

Перший час після розставання вона чекала, що чоловік повернеться. Нехай після цієї брюнетки, нехай із запахом чужих парфумів.

Самотність тиснуло на неї, сковувало. Сестра Ритка, щоправда, намагалася її на всілякі вечірки зазивати, але там збиралася зовсім вже зелена молодь, вони й музику слухали зовсім іншу.

І почалося у неї життя, як у сплячої царівни, немов замерзла вона була. Як після знеболювального уколу. Ні почуттів, ні зустрічей. А вже всілякі вечірки, ті й зовсім дитячими іграми в пісочниці здавалися.

Але молоді дерева швидко обростають новою зеленою кроною. Ось і Аліна, вже на останньому курсі, помітила, що не зовсім до неї байдужий Юрій Миколайович — викладач історії в інституті. Та й він їй, відверто кажучи, подобався. І душа стала відігріватися.

До того ж водив її Юрій теж не по вечірках і не по боулінг-центрах, а на відкриття всіляких виставок, творчі вечори письменників і поетів, концерти класичної музики. Тут була зовсім інша публіка, і Аліна в цьому колі відчувала себе іншою.

І вечеряли вони зазвичай у дорогих кафе та ресторанах, де не пили дешеві міцні напої з бутербродами, а закушували стравами високої кухні. З морепродуктами та стейками з телятини та салатами з авокадо.

…Але одного разу, коли офіціант приніс до столу пляшку чилійського сухого і тільки почав угвинчувати в корок штопор, до Юрія Миколайовича підійшли двоє в цивільному. Один з них стримано кивнув Аліні, а другий звернувся до її супутника:

— Кобилянський Юрій Миколайович?

— Він власною персоною, — спробував зобразити посмішку викладач, — А що, власне…

— А те, — перебив його той, хто говорив, — Що вам тепер доведеться проїхати з нами.

— І мені теж? — боязко, майже пошепки запитала Аліна.

— Ваша присутність не потрібна. Гроші на таксі є? А то попросіть у кавалера свого. Вони йому тепер довго не знадобляться.

Історія виявилася до образливого банальною. Як писали потім у газетах, цього вечора була затримана злочинна група викладачів інституту, в якій на потік було поставлено отримання хабарів за успішну здачу іспитів.

А ще ці солідні люди, які зі сльозами на очах слухали класичну музику і з придихом обговорювали театральні прем’єри, продавали фальшиві дипломи. І просто грабували сільських студентів-бюджетників під загрозою відрахування.

Ритка довго сміялася, коли про все це дізналася:

— Ну, сеструхо, ти даєш!

— То Дон Жуан до тебе прилипне, то взагалі хабарник…

— А я сама, чи що, їх шукаю? Так виходить.

— Виходить борщ у гарної господині, якщо червоний колір має. А своє життя треба й справді самій робити, не плисти за течією.

— Це тобі твій капловухий сказав?

— Аліні захотілося образити сестру, бо та говорила правду.

Але Ритка не образилася у відповідь. Лише посміхнулася:

— Нехай капловухий. Зате я знаю, що він точно зараз мене вдома чекає. І салат готує. Не з омарів, звичайно, — зі звичайних помідорів із дачі.

Ось до цієї батьківської дачі після всіх цих історій Аліна чудово душею якось і прикипіла. Батькам здоров’я не дозволяло вже щодня грядки прополювати, сестра Ритка з Валерієм тільки малюка на світ народили, не до ділянки.

Зате Аліна після інституту влаштувалася перекладачкою технічних текстів на віддалену роботу і влітку тільки на дачі й пропадала. Часу вистачало і грядки прополоти, і мовою Шекспіра про двигуни будівельної техніки почитати.

Усе було майже добре. Холоду на душі вже не залишилося, але й тепла теж.

Зрідка траплялися в неї короткі романи з молодими людьми й старшими чоловіками, але всі їхні герої розуміли, що чимось серйозним це завершиться навряд чи. Втім, Аліні чогось серйозного вже не хотілося.

Влітку на дачах жили, в основному, пенсіонери. Милі такі дідусі й бабусі, які вечорами пили на верандах чай або домашнє яблучне вино й обговорювали серіали, що пройшли по телевізору, та ювілейні концерти таких самих старіючих співаків і співачок.

Молодь наїжджала, в основному, на вихідні до батьків і дідів. Але й там галасливих гулянок не було, відпочивали невеликими компаніями, чужих до себе не кликали.

Аліна, звичайно, зрідка сиділа і зі старенькими, і з молоддю, але поступово знайшла собі заняття і вранці. Вставала рано, брала в руки вудочки і йшла на річку.

Благо, та протікала мало не за парканом. Хоч у цьому від Богдана вийшов толк, — він її якось рибалити й привчив, навіть зі спінінгом.

І ось одного разу зустріла вона на березі хлопця в яскравому спортивному костюмі, який безуспішно намагався оснастити такий самий новенький спінінг. Від душі посміявшись, вона показала хлопцеві, як снасть зібрати. І додала:

— І вбралися ви, вибачте, як ялинка новорічна. Від такої веселки кольорів риба тільки поховається або на глибину піде.

Хлопця звали трохи старомодно — Климом. Працював він на круїзному лайнері за кордоном вже більше пʼяти років, а тепер ось приїхав у відпустку до батьків.

Того дня вони зловили на двох трьох окунців і маленьку щучку. І на душі в Аліни якось потепліло.

— А ходімо до мене юшку варити, — запропонувала вона, — у мене в холодильнику ще два коропи покупних є.

Клим широко посміхнувся:

— Чому б ні? А то у нас на лайнері переважно одні делікатеси…

І їй стало ще тепліше. Може, все у неї ще й складеться… А чому б і ні?