– Не хочу я одягати цей костюм, він мені тисне! І краватка до нього безглузда! І взагалі, що ти постійно вказуєш, що робити?

“Надягни, Вово, це! Не пий стільки! Пішли додому”! Як ти мене дістала! – бурчав Вова на дружину, яка допомагала йому збиратися на день народження начальника.

Вона з ним не йшла, бо чого вона Вові знову вказуватиме? Він їй сказав, що на день народження шеф покликав лише працівників. Збрехав, звичайно, але може ж зрештою чоловік взяти й розслабитися?

Люда чоловікові не повірила, але напрошуватись не стала. Вона поправила чоловіку краватку, спіймала на собі його невдоволений погляд, але все одно сказала останнє побажання – багато не пити, додому прийти раніше, завтра в них плани.

Вова закотив очі, цокнув язиком і вийшов із квартири ходою дуже втомленої людини. Але сходами спускався підстрибом, йому хотілося якнайшвидше опинитися в ресторані та сьорбнути довгоочікуваної свободи.

У ресторані було багато гостей, частину з яких Вова не знав, але траплялися і знайомі особи. Але Вові не пощастило, навпроти нього сидів якийсь незнайомий худорлявий чоловік, а поряд із ним сиділа могутня жінка з генеральським поглядом. Вова міг присягнутися, що він навіть вуса в неї розгледів.

Вова вирішив познайомитися з сусідами та простяг руку чоловіку, який смикнувся її потиснути, але тут дама легенько стукнула руку Вови ложкою.

– Сергій Платонович не тисне руки, це негігієнічно, – сказала вона, після чого представилася.

– Я Тетяна Вікторівна, дружина Сергія Платоновича.

Вова зніяковів, сказав “привіт” і намагався навіть не дивитися на сусіда та його дружину. Сергій Платонович з сумним поглядом дивився кудись у далечінь.

Ось усі гості розсілися за столами й почали звучати тости на честь іменинника. Вова наповнив свою чарку, потягнувся було налити й сусідові навпроти, помітивши зацікавленість у його очах, але Тетяна Вікторівна не спала.

– Чоловікові не можна спиртне, у нього хвора печінка, – пояснила вона, спритно підставляючи під розлив свою чарку. Інтерес в очах її чоловіка відразу згас.

З боку Тетяни Вікторівни тільки й чулося “чоловікові це не можна, у нього шлунок, це не п’є, у нього нирки, це теж йому не можна, і так холестерин зашкалює”. Сергій Платонович сумно жував схвалений дружиною огірок і намагався не дивитись у тарілку жінки.

А сама жінка пила і їла все без розбору. Щоки її зашарілися, вона почала вмикатися в розмову з сусідами по столу, іноді не зважаючи на свого Сергія Платоновича.

Той навіть набрався хоробрості та встиг з’їсти кілька шматочків ковбаси, але на цьому його обжерливість скінчилась. Дружина відчула недобре, поцілувала чоловіка в губи, посмакувала, а потім вибухнула тирадою.

– Ну, що ти за неможлива людина! Я ж дбаю про твоє здоров’я, щоб у тебе нічого не боліло, а ти потай від мене ковбасу їж, та ще й копчену! Ні, ти мене просто вбиваєш! Ходімо додому, тобі треба виміряти тиск, – схлипнула вона, хвацько перекинула в себе чергову чарку і потягла чоловіка, що не чинив опір, геть із зали.

“Цікаво, а він у неї взагалі говорить?”, – думав про себе Вова, проводжаючи пару поглядом. Іноді йому здавалося, що Тетяна Вікторівна тягне чоловіка як повітряну кульку, і той навіть не торкається ногами землі.

Побачене справило на Вову дуже сильне враження. Настрою продовжувати свято не було, і він збирався додому. Його рання парафія здивувала дружину, яка явно не чекала його раніше півночі, та ще й у відносно тверезому стані.

– Яка ж ти в мене чудова жінка, Людочко! Як мені з тобою пощастило, – прошепотів Вова та обійняв дружину. Перед його внутрішнім поглядом все ще стояла картина, як Тетяна Вікторівна несла свого чоловіка, що “проштрафився”, з банкету. І Вова притиснув дружину до грудей ще сильніше.

КІНЕЦЬ.