Не хочу доживати своє життя з набридлим чоловіком. Ніколи не думала, що потраплю до такої ситуації, адже завжди бачила це лише у фільмах. Якщо говорити коротко, то моє життя останнім часом перетворилося на день бабака.

Смішно, що все сталося відразу після того, як мені виповнилося 52 роки. Діти вже великі та приділяти їм час не потрібно. Почуття до чоловіка згасли і живемо з ним просто як сусіди, не ділячи тих цілей у житті, що були раніше. Тут не те, що кожна жінка, а кожна людина втомиться жити в такому стані.

Однак одного дня я зустріла своє шкільне кохання. Зазвичай люди в моєму віці рідко відчувають почуття до незнайомців або старих знайомих, але тут просто навіяло тою ностальгією та емоціями, що були у мене в школі. Відразу відчула себе тією дівчинкою, котра закоханими очима дивилася на хлопчика з першої парти.

Ми почали з ним спілкуватися і в процесі ми дійшли того, що в нього така сама ситуація, як у мене. Ми ніби були як дві рідні душі, що розлучилися на деякий час. Я одразу зрозуміла, що якщо у школі у нас не вийшло, то саме зараз є справжній шанс. Причому мені було важко прийняти ці думки, адже я мала дітей і чоловіка, проте підсвідомо я їх переборола.

Мені було все одно на те, чим я жила всі ці роки. Мене не цікавив ні мій чоловік, ні діти. Мені дійсно було однаково що вони подумають. Зараз я розумію, що у нас із ним все серйозно і я навіть готова розлучитися. Щоправда, я чітко розумію, що діти мене не зрозуміють, так само як і чоловік.

Більше того, мене не зрозуміє моє оточення. Все-таки є якийсь соціальний статус, якого я маю дотримуватися. Проте всередині душі я розумію, що мені байдуже. Я просто хочу знову відчути те кохання та емоції, що в мене колись були. Можливо, це неправильно, але як це перебороти?

Я також розумію, що мене навряд чи зрозуміють діти. Не знаю що і кого вони будуть бачити в мені, коли дізнаються про мій вчинок, але знову ж таки, це ж моє життя, а не їх. Чому я маю звітувати перед дорослими людьми? Можливо, вони не зрозуміють мене, але чи це так критично?

Адже вони, як і раніше, залишаться моїми дітьми, з якими я можу продовжувати спілкування. Так, не так, як це було раніше, але продовжувати, а не забути їх, як це буває в деяких сім’ях.

Загалом, не знаю, куди я йду і що в результаті з усього цього вийде, але мені чомусь здається, що я навряд чи зможу стриматися. Мені залишилося не так довго жити, і я не хочу провести весь залишок свого життя з нудним чоловіком, для якого я вже нічого не значу, і дітьми, які давно з нами не живуть.

КІНЕЦЬ.