Моя дочка Людмила ще під час навчання в університеті закохалася та вийшла заміж. Максим був простим та роботящим хлопцем. Він встигав і вчитися і працювати. Та й до роботи він звик, бо був з села, а там працював з малечку.

Родина зятя не була заможна. А ми з чоловіком добре заробляли. Обоє стоматологи – то ж придбали для дочки квартиру. В неї вони і переїхали жити після одруження.

Знаєте, добре що моя рідна сестра юрист. Саме вона нам порадила оформити цю квартиру на себе. Ні, вона не бажала зла нашій дочці. Вона її хрещена мама. Навпаки, така порада моєї сестри нам дуже допомогла.

Я навіть щаслива, що цю квартиру ми оформили на мого чоловіка. Всяке могло бути. Та й було впринципі.

Життя у Людмили та Максима не дуже складалося. Мій зять втратив роботу і пішов у запій. Нову роботу він шукав, але все було безрезультатно. Дочка ж працювала і тримала їхній сімейний бюджет на собі. Але і вона довго б так не змогла. Постійно брала додаткову роботу, щоб на все вистачало. Та й на дитину йдуть чималі гроші на місяць.

Наш онук зараз у третьому класі. Він дуже активний і відвідує кілька секцій. А це самі розумієте – додткові витрати.

Людмила здалася і таки поставила питання ребром: або Максим припиняє випивати і шукає хоч якусь роботу, або вона подає на розлучення.

Зятю було чхати на слова своєї дружини. Він і не чухався щось шукати. Хоча міг піти чи на пошту чи водієм. Але ж краще плакатися і сидіти вдома на шиї в дружини на всьому готовому.

Дочка подала на розлучення. Максим і не був проти. От тільки йти від Людмили і не думав. Залишився жити і далі разом з нею і сином. Людмила зібрала речі приїхала до нас жити з онуком. Зять залишився у їхній квартирі.

Ми з чоловіком теж не могли дивитися, як наша дочка страждає і щодні на дорогу до роботи витрачає майже годину. Тому ми поїхали до зятя і попросили покинути нашу квартиру. Прийшли ми вчасно. Максим вкотре випивав з сусідом і це посеред білого дня. Тут мій чоловік не витримав і сказав, що зять має десять хвилин, щоб зібрати речі. В іншому випадку піде на вулицю без нічого.

Максим дуже на нас образився. Зібрав свій одяг і пішов з дому. Поїхав у село до своїх батьків. За півроку жодного разу так і не зателефонував ні до Людмили, ні до сина. Йому абсолютно байдуже на рідну дитину. Та й ми дуже сумніваємося, що він роботу знайшов. Мабуть весь розум в чарці загубив.

Мені дуже шкода онука. На своє день народження він цілий день споглядав на мобільний телефон і чекав на дзвінок від тата. А рідний тато і думати забув про рідну дитину. Як пояснити це онуку – не знаємо.

Все частіше помічаємо, що онук звинувачує і нас і Людмилу в тому, що не потрібний татові. А вчора взагалі заявив, що мама зруйнувала його щастя і він тепер сирота – без батька.

Телефонувати Максиму ми теж не хочемо. Але, мабуть, таки доведеться йому нагадати, що у нього є син, який потребує присутність батька в своєму житті.

КІНЕЦЬ.