«З одного боку, це ніби як і не вчасно, — спокійно розмірковував Ігор, дізнавшись, що Алла чекає на дитину. — Але, з іншого боку, вона не думає відмовлятися від неї. Значить, дитина буде. Незалежно від мого рішення. Інший, на моєму місці, якщо вона така незалежна, самостійна, розлучився б з нею прямо зараз. І нехай іде на всі чотири сторони.

А й для чого вона? Приїжджа, живе на орендованій квартирі. А тут ще й дитина. А я звик із усього отримувати вигоду. Навіть із такого, на перший погляд, невигідного становища».

Ігор не поспішав із ухваленням остаточного рішення. Як шахіст, він прокручував у голові безліч варіантів. Але нічого розумного йому на думку не спадало.

«Добре, — вирішив він, утомившись думати, — пораджуся з мамою. Як вона скаже, так і зроблю».

Віра Іванівна уважно вислухала сина і в її розумі відразу зародився хитрий план. Вона одразу зрозуміла, як із цього отримати вигоду.

— Одружуйся, — впевнено сказала вона.

— Наполягаєш?

— Сам же сказав, що Алла на дитину чекає. І відмовлятися від неї не збирається.

– І що?

— І то. Ну, не одружишся ти, а аліменти все одно платити доведеться.

– А раптом вона не подасть на аліменти? Горда жінка, і таке інше…

— Вона що в тебе, ненормальна?

– Нормальна.

— Значить подасть. А ось одружишся з нею, і аліментів не буде. Навпаки.

– Що навпаки?

— А сам сказав, що вона — жінка самостійна. Працює. Тобі на неї взагалі витрачатися не доведеться. Тож нехай спокійно живе у нас. На свою зарплатню.

— Вона добре заробляє. Окрему квартиру винаймає.

– Тим більше. Значить і з нами поділиться. Квартиру їй знімати не доведеться. А за те, що ми візьмемо її до нас, вона займатиметься у нас господарством.

— Хочеш, щоб вона була в нас на зразок хатньої робітниці?

— Безкоштовної хатньої робітниці. Погодься, це краще, ніж просто аліменти платити якійсь чужій жінці. Правильно? До того ж, синку, адже ти все одно рано чи пізно одружишся. Не на цій, то на іншій. Так краще вже на цій.

– Ой, не знаю, мамо. Сумніваюсь щось. Не впевнений. Говориш ти цікаво. А як воно справді вийде? А? Невідомо! Раптом не ділитиметься з нами своєю зарплатою і обслуговувати нас не захоче?

— Кажеш, що Алла ділитися зарплатою не захоче і чистоту в квартирі не підтримуватиме? — похмуро промовила Віра Іванівна. – Може і так. Але тільки, якщо не погодиться, так одразу, як прийшла, так і піде. Виженемо її. А ти собі іншу знайдеш. І в жодному разі ми нічого не втрачаємо. А так ще є шанс і на аліментах заощадити і пожити за її рахунок. Невідомо скільки, але поживемо. Правильно?

— Ну так. Навіть якщо недовго, але скористаємось.

— А я хоч відпочити трохи зможу. На старості років, думаю, заслужила пожити в своє задоволення.

— Яка старість, мамо? Тобі лише сорок п’ять. І хіба ти погано жила раніше? Чотири останні роки, завдяки твоєму третьому чоловікові, ми як сир в маслі каталися. А після розлучення з ним ти залишилася у чотирикімнатній квартирі, у центрі міста. Хіба ж погано жили?

— Якщо все піде добре, ми завдяки твоїй Аллі ще на одну таку ж квартиру заробимо.

– Як?

— Оформимо на неї кілька сумнівних підприємств, отримаємо купу грошей, а її змусимо за все віддуватися.

– А дитина як?

— Дитину можна і до дитячого будинку віддати.

– Правильно. А коли Аллу посадять, я з нею розлучуся, а собі іншу знайду. Як я сам одразу про це не додумався? Завтра роблю Аллі пропозицію, а після весілля сюди приведу.

– Навіщо чекати до весілля? Завтра ж і привози її. А ось із одруженням, синку, можна й не поспішати.

– Не поспішати?

— Пропозицію ти їй, звісно, ​​зроби. Як чесна людина. І сюди привези. А розпишетесь тільки, якщо дитина народиться.

— Чому «якщо»?

— Бо всяке буває. Раптом нічого й не вийде. А може, вона бреше щодо дитини. Ти ж пам’ятаєш, з другим своїм чоловіком я саме так і вчинила.

– Думаєш, Алла бреше? А й справді. Може, й бреше. Чому ні? Про це я якось не подумав.

– Саме так! І вийде, що жодної дитини немає, а вона вже твоя дружина. Ризик!

– Ризик?

— Якщо трапиться щось з тобою, вона ж твоя спадкоємиця. Розумієш? Як вийшло у мене з моїм останнім чоловіком. Хороший був мужик. Добрий. Наївний. Ось знаєш, синку, про що я останнім часом часто думаю?

— Про що, мамо?

— Як мало сьогодні добрих, чуйних, довірливих, незламних і кришталево чесних людей.

— Що правда, те правда, — важко зітхнувши, погодився Ігор. – Мало.

— Як би ж ми могли жити, а, синку, якби таких людей було більше?

— Навіть страшно уявити, мамо, як добре ми могли б жити.

– Ось! Добре, що сьогодні є ще такі, які закликають людей до доброти та чесності. Тоді з’являється хоч якась надія. А твоя Алла, синку, вона добра? Наївна?

— Ще яка добра, мамо. І дуже наївна.

— Ну, дай Боже, їй здоров’я. Більше б таких.

– Я все зрозумів, мамо. Пропозицію зроблю, але з одруженням поспішати не стану. До нас привезу, а там побачимо. Правильно?

– Правильно. Тільки ти це, синку, дивися акуратніше з нею розмовляй. Щоб вона нічого не запідозрила.

– Акуратніше?

— Скажи, що любиш її, що теж хочеш дитину. Але скажи так, щоб вона повірила. Тоді тільки вона прийде до нас у робочому настрої. А без настрою вона тут і даремно не потрібна. Ну, і я, зі свого боку, також буду обережною.

Добрі і наївні люди — теж люди. Можуть і образитись. Вони, звісно, ​​нічого не скажуть. У собі носитимуть. Але толку від таких мало. Тому я не стану з першого дня на неї наїжджати. І ти за собою стеж. Будь з нею лагідним. Хоча б спочатку.

— Я постараюся, мамо.

— Спочатку вона поживе в нас як найдорожча гостя. Продовжувала мріяти Віра Іванівна. – Нічого не дозволю їй робити. Щоб їй соромно стало від свого неробства. А приблизно за місяць почну закручувати гайки. Не різко. Потроху. Щоб нічого не запідозрила. Розумієш?

– Зрозумів. Щоб на той час, коли треба буде підписувати ліві папери, вона цілком і повністю нам довіряла.

– Я рада, синку, що ти мене правильно зрозумів!

– Ах, мамо! А вже як я радий! Якби ти тільки знала…

У цей момент Ігор почував себе безмежно щасливою людиною.

– Розбагатіємо! – захоплено вимовив він. – До непристойності. І все завдяки Аллі. А я ще одружуватися не хотів. Як добре, мамо, що ти в мене така розумна.

— Головне, щоб ти пам’ятав про це і після того, як розбагатієш, синку.

— Ну що ти, мамо. Хіба таке забудеш.

І Ігор зробив усе так, як радила йому мати. Він акуратно освідчився Аллі у коханні, сказав, що хоче бути щасливим чоловіком та батьком. Пропозицію зробив. Покликав до себе жити. Алла повірила та погодилася. Вона і без офіційної реєстрації вважала Ігора за свого чоловіка. Для цього їй штамп у паспорті не обов’язково був потрібен.

Місяць вона жила, як королева. Вранці — сніданок у ліжко. Увечері – вечеря. Жодної роботи по дому. Віра Іванівна все правильно розрахувала. Але стало соромно, і вона сама запропонувала свою допомогу по господарству.

— Але тільки не перепрацюй, доню, — дбайливо просила Віра Іванівна. – Думай про дитину.

І невдовзі все господарство в домі лягло на Аллу. Але тільки Алла особливо не перевантажувала себе домашньою роботою. Та й, правду кажучи, господиня з неї була ніяка.

Готувати вона взагалі не вміла. Якщо посуд починала мити, то обов’язково щось розіб’є. А після її миття підлоги у квартирі ще брудніше ставало. Віра Іванівна намагалася навчити її користуватися пральною машинкою. Марно. Тільки білизну перепсувала, машинку мало не зламала, і сусідів залила. До магазину піде, тільки дарма гроші витратить. Купує все непотрібне.

Але господарством займалася Алла із душею. Видно було, що старається. Віра Іванівна дивилася на все це терпляче. Не сварилася. Розуміла, що найголовніше не це.

«Грець з нею, з криворукою,— думала вона,— не заради цього запросила до себе додому».

Звільнила Віра Іванівна Аллу від домашньої роботи цілком і повністю. Заборонила будь-яку працю в будинку під приводом, що незабаром Алла стане мамою.

А там і дитина народилася. Ігор задумався про весілля.

— Ну що, мамо, настав час? – Ззпитав Ігор.

– Час? — не зрозуміла Віра Іванівна.

— Дитина народилася. Настав час одружуватися?

— Нині не це головне. Встигнеш одружитися. Це від тебе нікуди не дінеться. Тим більше, що Алла не наполягає. А нам із тобою ще треба, щоб вона очолила наші сумнівні підприємства. У мене усі документи готові. Залишилось підписати. Поговори з нею. Скажи, що хочеш до весілля зробити її багатою жінкою.

– До весілля?

— Вона визнає це за широкий, шляхетний жест. В результаті вона опиниться на лаві підсудних. Їй термін, а дитину – до дитячого будинку. Набридли вони мені обоє. Настав час їх позбуватися.

– Правильно. Сьогодні підпише документи. Скажу їй, що це мій подарунок перед весіллям.

Але Алла відмовилася підписувати папери. Сказала, що зараз їй нічого цього не потрібне.

– Так нечесно, – сказала Алла. — Невдовзі після весілля я тебе розлюблю і захочу з тобою розлучитися? Вийде, що я тебе обікрала.

– Чому обікрала? – не зрозумів Ігор.

– Тому що, – відповіла Алла. І сльози текли її обличчям. — Ти оформив на мене свої підприємства, а я тебе покинула. Це непорядно. Давай краще по-іншому зробимо.

— Як інакше.

— Я зроблю тобі передвесільний подарунок.

– Подарунок? Мені? За що?

– Як за що? За твою до мене безкорисливу любов. За те, що ти – батько моєї дитини. Поїхали до нотаріуса, я оформлю на тебе все своє майно.

— Ти маєш майно? Звідки? Ти ж квартиру винаймала?

— Моє майно — не у цьому місті. А в тому, звідки я родом. Я тобі не казала? Маю декілька фірм.

— Декілька фірм?

— А на що я, на твою думку, живу? Вони приносять мені чималий прибуток.

– Чималий прибуток? І ти хочеш їх переписати на мене? Чому?

— Тому що я жінка. Слабка, наївна, довірлива. Мене легко обдурити та розжалобити. А ти – чоловік. Тебе так просто не обдуриш. Ти безчесну людину відразу побачиш.

– Це точно. Мене не проведеш. Не розжалиш. У бізнесі я безжальний.

— Ось тому я впевнена, що під твоїм керівництвом мої фірми працюватимуть набагато краще. І прибуток від них стане ще більшим.

– Я з мамою пораджуся, – сказав Ігор.

– Звичайно! Обов’язково порадься. Правильно. Господи, як же я, про Віру Іванівну забула. Вона теж заслужила. І її теж не проведеш. Половину оформлю їй, а половину тобі. Ходімо до мами. Вона теж заслужила. Половина тобі, половина їй.

Почувши про половину прибутку, Ігор замислився.

– А з іншого боку, – сказав він. – Навіщо мама? Вона сама мені недавно сказала, що вже не в тому віці, щоби брати на себе таку відповідальність. Хоче відпочити. Так і бути. Оформляй все на мене.

– І то правда, – погодилася Алла. І знову сльози потекли її обличчям. — Який ти добрий і дбайливий син. А я? Просто не впізнаю себе! На кого перетворилася? Жорстока та зла. Думаю лише про прибуток своїх фірм, а про інше не думаю. Хотіла повісити на людину у віці безліч зайвих турбот. Начебто і без них у неї неприємностей мало.

Моєму синові просто пощастило, що має такого батька. Увечері мамі розкажеш. Порадуєш її. Хочу хоч чимось відплатити їй за те добре, що вона для мене зробила.

— Вистачить розмов, Алла. Поїхали до нотаріуса. Бо мама скоро з прогулянки повернеться.

– І то правда, – погодилася Алла. — Стане питання ставити. Куди? Навіщо? Краще зараз не хвилювати її. Вона на це не заслужила.

Ігор та Алла з’їздили до нотаріуса та підписали всі необхідні документи.

Коли Віра Іванівна ввечері прочитала ці документи, вона одразу все зрозуміла і прийшла до Алли.

— Тільки чесно, — сказала вона, — що загрожує синові, виходячи з цих документів?

– До десяти років. З конфіскацією, – відповіла Алла. — Але цього можна уникнути.

– І що ти хочеш?

— Розмінюємо цю квартиру на дві. У різних районах. Одна – мені, інша – вам та Ігорю. А після цього ми підемо до РАЦСу.

— За що ти так із нами? — спитала Віра Іванівна. — Адже ми з тобою по-доброму. Я тебе як рідну прийняла.

— Надто вже мене розлютили.

— Коли ми тебе розлютили?

— А я розмову вашу з Ігорем випадково почула, — відповіла Алла.

— Почула розмову? Яку розмову?

— А коли хотіли на мене повісити сумнівні підприємства. Згадали? Коли планували підставити мене та посадити. А дитину мою до дитячого будинку здати.

— Все зрозуміло, — тихо промовила Віра Іванівна.

– Ще запитання?

– Запитань немає.

— Думаєте, я вчинила підло? – запитала Алла.

— Думаю, так, — відповіла Віра Іванівна. – Але! На твоєму місці я зробила б так само. Але зараз мене більше турбує інше.

– Що?

— Я думаю, пощастило моєму синові чи ні, що така, як ти, стане його дружиною?

— Щодо вашого сина не знаю. Час покаже. А ось вам, Віра Іванівна, точно не пощастило.

— Це я вже зрозуміла. Але зараз точно знаю, що все до цього йшло. Рано чи пізно, але така, як ти, мала стати на моєму шляху. І ти – це ще не найгірший варіант. Могло бути й гірше. Візьми це за комплімент.

– Приймаю, – відповіла Алла.

«Треба з нею потоваришувати, — думала Віра Іванівна. – Удвох ми багато великих справ створимо».

“Треба триматися від неї подалі, – думала Алла, – така образи не забуває і не прощає”.

КІНЕЦЬ.