– Назарчику, а ви з Марічкою не могли б на вихідних заскочити? Картоплю треба викопати, город прибрати. Поки ще сонечко, гріх таку погоду втрачати, – лагідно говорила Олена, тримаючи телефон біля вуха.

– Добре, мамо, постараємось, – відповів син.

Він завжди був такий – сказав, значить, зробить. І хоча Олена виростила його сама, без сторонньої допомоги, Назар виріс добрим, справедливим і працьовитим чоловіком.

Закінчив університет, знайшов гідну роботу, одружився з Марічкою – дівчиною щирою, хоч і міською, і переїхав в місто. Але ніколи не забував про матір. Приїжджав, допомагав, не тільки фізично – ще й душею зігрівав її сільське життя.

Не раз Назар кликав матір до себе в місто, особливо коли з’явилась у них власна квартира. Та хіба вона могла залишити дім, в якому пройшло все життя? Курей, кішку, яблуню перед вікном? Серце до землі прикипіло.

У суботу з самого ранку у дворі почулися знайомі голоси. Олена аж квітнула від радості – син, невістка й онук Максимко приїхали.

– Ну, от і мої помічники! – з усмішкою зустріла їх біля хвіртки. Ще звечора все підготувала: лопати винесла, мотики, відра. А ще – цілу тацю гарячих оладок, налисників, банку сливового варення і миску домашньої сметани поставила на стіл під грушею.

– Мамо, як же смачно! – промовив Назар, намазуючи налисник варенням.

– Я тільки одного не розумію: як ви встигаєте все це приготувати? У мене от налисники або підгорять, або не допечуться, – з усмішкою казала Марічка.

– Та ти, Марічко, теж чудова господиня. Просто треба кілька десятків років практики, – жартувала Олена. – Але мені приємно, що вам смакує.

До обіду вся бригада дружно впоралася: город чистий, бур’яни викинуті, картопля в мішках, яблука акуратно складені в ящики в погребі. Максимко навіть знайшов старе колесо від тачки і бігав по подвір’ю, показуючи який він важливий у своїй допомозі.

– Щастить тобі з дітьми, Олено, – сказала сусідка баба Параска, що несла відерце картоплі. – Не кожному так. Мої онуки й не знають, як я виглядаю…

– Приходьте ввечері на чай, – кивнула їй Олена.

– Ще й пиріжків напечу!

Увечері у дворі затріщали дрова – Назар з Максимком палили багаття і запікали щойно викопану картоплю. Хлопчина вкусив одну і аж очі примружив від смаку.

– Тату, це краще, ніж у ресторані!

– І точно смачніше, ніж у тому вашому Макдональдсі!

Усі дружно розсміялися.

– Бо то справжня їжа, синку. І з любов’ю зроблена, – відповів Назар, усміхаючись до мами.

Після вечері довго ще сиділи під зорями. Назар згадував своє дитинство – як по снігу до школи ходив, як вишню з дідового саду об’їдав. Марічка слухала з цікавістю, Максимко вже засинав у неї на руках.

Збиралися додому вже затемна. Олена насипала їм мішечок картоплі, кілька морквин, буряків, трохи цибулі й добру жменю яблук.

– Вам на борщ і на пиріжки! – казала, загортаючи все в сумку.

– Мамо, дякую вам! – обійняла її Марічка.

– Що б я без вас робила, – прошепотіла Олена, обіймаючи онука.

Вона перехрестила сина на щасливу дорогу, постояла ще трохи біля хвіртки, доки машина зникла за поворотом, і тільки тоді повернулася до хати. Втомлена, але щаслива.

А тим часом у машині Назар підрахував:

– Ну, що маємо непоганий бізнес, ми бізнесмени ще ті: везем додому картопля – гривень сто, овочі ще десь двісті, яблука – ще сотня. А на бензин – тисячу витратили.

– Та то ж не справа в тому, – підхопила тему Марічка.

– Мама ж сяяла сьогодні, такі наші візити продовжують їй життя.

– Знаєш, – кивнув Назар, – вона сьогодні була найщасливішою людиною на землі. Бо відчула, що потрібна, і що не одна.

– І ми теж, – додала Марічка.

– Бо таке тепло – в магазині купиш.

– Тату, а давай ще колись картоплю на вогні зробимо? – прокинувся раптом Максимко.

– Така смакота буває лише раз у рік – коли з поля прямо в багаття. Тож чекатимемо наступного серпня, – відповів Назар.

Хлопчик скривив губи, та потім усміхнувся. Бо знав – щось гарне завжди варто трохи почекати.

Бо є такі моменти, що гріють цілий рік. І навіть довше.

Джерело