– Навіть слухати нічого не хочу! Я вже сказав, що тут не гуртожиток. Нехай винаймають окрему квартиру і живуть скільки хочуть. Що хочеш кажи, але щоб твоїх родичів я тут не бачив

– Костю, ти не проти, якщо моя мама погостювати днями приїде?
Костя здивовано подивився на Олю.
– У сенсі днями?
– Цього тижня, правда, вона не одна буде. З нею ще рідна сестра з чоловіком та сином.
– Із чоловіком? Вона ж розлучилася з ним.
– То це вже інший, ти його все одно не знаєш.
– Не розумію, а вони тут навіщо?
– Ой, ну тут таке діло. У них у місті із роботою взагалі туго. Одні копійки платять. Ось вони й вирішили до Києва переїхати. Поживуть кілька днів, а там і квартиру швиденько знайдуть.
– А син?
– Син молодший за мене на 5 років. Теж ніяк на роботу влаштуватися не може. Хоча програміст. Ось вони і їдуть сюди.
– Програміст? Дивно! Вони ж зараз нарозхват.
– Отже, ти не проти?
Костя дивувався, чи Оля так жартує, чи говорить цілком серйозно.
– Я не проти, щоб вони жили у Києві. Це їхня особиста справа. Але до чого тут ми? З якого дива твої родичі повинні жити в нашій квартирі. Олю, ти взагалі про що? У нас тут не готель!
– Ну, ти зрозумій. Мене ж мама попросила і лише на кілька місяців.
– Що?
Оля зрозуміла, що випадково проговорилася. Тому що спочатку хотіла сказати, що лише на пару днів. А потім: “Ну, чи можна вони залишаться на пару місяців? Ти ж не заперечуєш, коханий чоловік?”.
– Ні! Я не дозволяю. Говори, що хочеш, але натовп мені тут точно не потрібний.
– Костю, ну не будь ти таким егоїстом.
– Я не егоїст, а лише людина, яка хоче жити у комфорті у власному будинку. Розмова закінчена!
– А ти не забув, що це моя квартира? І взагалі, мама мені завжди казала, що треба вміти бути вдячною. Коли вона переписала квартиру на мене, то взяла обіцянку, що я завжди їй допомагатиму. А що ж тепер? Ти пропонуєш мені їх кинути? Не по-людськи виходить!
А ще мати Олі завжди їй стверджувала, що у їхній родині заведено допомагати родичам і це навіть не обговорюється. Тому якщо в тебе є комфортніші умови для життя, потрібно ними поділитися.
– Вибач, а чи не ти казала, що в дитинстві для тебе мати нічого особливо не робила? Або все на відвалі.
Оля опустила очі у підлогу.
– Це не так. Я перебільшила.
– Невже? Адже так правдоподібно казала, що я тобі щиро повірив. Або ти брешеш зараз, щоб хоч якось виправдати своє невміння відмовляти людям у проханнях.
Оля справді не вміла говорити “ні” і родичі цим користувалися. У тому числі й рідна мати.
– Слухай, справді. У нас трикімнатна квартира, і тут ми всі розмістимося. Повір мені, заважати вони нам не будуть. Кожен має своє життя.
– Навіть слухати нічого не хочу! Я вже сказав, що тут не гуртожиток. Нехай винаймають окрему квартиру і живуть скільки хочуть. Що хочеш кажи, але щоб твоїх родичів я тут не бачив.
– Але Костя…
– Розмова закінчена, а якщо зробиш по-своєму – я відразу на розлучення подам. Можеш не сумніватися.
– Гаразд, я тебе зрозуміла. Не треба ні на яке розлучення подавати. Поясню все мамі, щоправда, важко буде це зробити – важко зітхнула Оля.
– Нічого, я певен, що ти впораєшся! – поцілував її в щоку чоловік.
Костя зрадів, що нарешті неприємна розмова закінчиться і можна розслабитися. Він навіть скинув тещі п’ять тисяч гривень, як подяку за розуміння.
Але насправді все тільки починалося. Адже він не знав, що весь цей приїзд Оля вигадала.
***
– До речі, а якби твоя мама збиралася до нас приїхати пожити, ти теж був би проти? – Запитала з каверзою Оля.
– Звичайно, одразу б відмовив. Нема чого лізти в наш будинок. Так, я люблю і поважаю свою маму, але кожна сім’я має жити окремо.
Через пів року цілком серйозно свекруха почала проситися пожити.
– А що не так? Я не розумію. Раз на десять років вирішила у квартирі ремонт зробити, а я, знаєш, будівельний пил не переношу, і ти мені відмовляєш? – Кричала в трубку мати чоловіка.
– Мамо, ну це недоречно. Ми з Олею живемо удвох, і нам ніхто більше не потрібен.
Але від цього та тільки сильніше завелася.
– Ото як? Одружився і рідна мати стала непотрібною?
– Ні, ти не так мене зрозуміла.
Тут Костя намагався виправдатися і сам не зрозумів, як попався на гачок матері.
– Може, пустимо її пожити? – цього разу він вже вмовляв Олю.
– Ні, про це не може навіть йти мова. Наш будинок не гуртожиток, чи не ти мені це казав?
– Так, але тут така справа… Мама зовсім нічого не хоче чути.
– Це я нічого не хочу чути про те, що у нас хтось житиме. Згадай, що ти казав, коли мої родичі хотіли приїхати?
– Так, але їх був натовп, а мати одна. Це зовсім інше.
– Ні, Костю, це не інше. Якщо ти справді хочеш жити з мамою, тоді розлучайся зі мною. До речі, раніше ти це вже пропонував.
– Ні, ти що, я не хочу.
– Тоді приїдь до неї сам, допоможи з ремонтом. Швидше зробите – швидше відстане. Або орендуй матері квартиру власним коштом, я не проти. Але тут я нікого не приймаю.
Так і довелося піти назустріч дружині.
– Доню, я так і не зрозуміла, а за що мені Костя п’ять тисяч скинув? Я ж не просила.
– Це так, надбавка до пенсії як подяка, що ти виховала старанну дочку.
У відповідь мати тільки посміхнулася.
– Ось ще вигадаєш. Твій характер залишає бажати кращого. Часом я взагалі дивуюся, як він тільки тебе терпить.
– Мамо, не починай…
– Що не починай? Я тобі за фактом говорю. До речі, свекруха недалеко від тебе пішла. Нещодавно мені дзвонила і так лаялася на Костю. Говорила, який у неї невдячний син і все в цьому дусі. Я спочатку хотіла його захистити та сказати, що він мені так допоміг, грошей підкинув, але потім подумала, що краще промовчати.
– Правильно зробила, мамо. Про якісь речі іншим людям справді краще не знати – посміхнулася Оля.
З цього дня у сім’ї діяло золоте правило – гості лише максимум на кілька годин, а якщо пожити, то у готель.
Ось таким нехитрим способом Оля відвадила будь-яких гостей (особливо гостей у вигляді свекрухи).
КІНЕЦЬ.