Я вже вісім років у шлюбі і маю сина Кирила. Проте мушу визнати, що з вибором чоловіка я припустилася помилки.

Колись, будучи студенткою, я зустрічалася з чудовим хлопцем Михайлом. Він бачив наше спільне майбутнє, піклувався про мене, як про принцесу, оберігав кожен мій крок.

Я його любила, але це була спокійна, рівна любов без пристрасті. А потім у моєму житті з’явився Стас — його повна протилежність. З ним усе було, як пригода: я поринула у вир почуттів і залишила Михайла. Тепер щодня згадую його й шкодую.

Ми зі Стасом одружилися. Спочатку все було чудово. Але чоловік ніколи не мав стабільної роботи. Він постійно змінював місця, бо не міг ужитися з керівництвом. Найважче настало, коли я пішла у декрет. Ми ледь зводили кінці з кінцями. Згодом Стасу вдалося поїхати на заробітки, але через чотири місяці він повернувся.

— Я не можу там жити з цими «неотесаними хлопцями». І взагалі, на будівництві я деградую! — пояснював чоловік.

Я намагалася його підтримувати й розуміти. Коли синові виповнилося два роки, я вийшла на роботу, бо гроші були вкрай потрібні. Я важко працювала, а Стас тим часом забирав сина із садочка. Коли я поверталася, мене чекали хатні справи. Жодного разу йому не спало на думку допомогти з прибиранням чи приготуванням їжі. Що він робив цілими днями, я не знала. Одного разу я не витримала:

— Міг би вже хоч підлогу помити. Не набридло без діла сидіти?

— Я не сиджу! Я роботу шукаю, на співбесіди ходжу.

— Тільки ж результату з тих співбесід немає.

— Це все тому, що ти в мене не віриш! Через це нічого й не виходить!

Він звинувачував мене у всіх своїх невдачах і продовжував нічого не робити. Але сталося те, чого я не очікувала. Компанію, де я працювала, продали, змінилося керівництво. Новий начальник чомусь мене недолюблював, постійно прискіпувався, кричав і навіть ображав. Я поверталася додому в сльозах.

— Я так більше не витримаю! — зізналася я.

— Ти мусиш терпіти. Інакше ми навіть на їжу грошей не матимемо.

— Може, ти знайдеш роботу?

— У такій ситуації, ще й під час війни? Мене ж одразу на фронт заберуть.

Я продовжувала працювати на ненависній роботі, поки не зрозуміла причину такого ставлення начальника. Він почав до мене залицятися, а коли я відмовила, натякнув, що звільнить. Я була впевнена, що Стас розлютиться, дізнавшись про це, і піде розбиратися. Але ні. Він спокійно сказав:

— Навіть не думай звільнятися! Терпи, нам потрібні гроші!

— А знаєш, для чого ти мені? Яка від тебе користь? — вибухнула я.

— Що ти собі дозволяєш?

— А нічого. Просто мені набридло тебе годувати.

Я зібрала речі, забрала сина й поїхала до мами. Вона вважає, що я поспішила, що в сина має бути тато. Але, як на мене, Стас — зовсім не приклад для хлопчика. Краще вже взагалі без батька.

Як ви вважаєте, чи здатен такий чоловік змінитися? Чи варто розлучатися після цього?

КІНЕЦЬ.