Мурат, як завжди, поспішав на роботу. Дзвінок застав його на сходах, і він, не чекаючи ліфта, почав розмову, спускаючись пішки.

Марія знала його рідну мову, три курси університету вона присвятила її вивченню, поки не зʼявився їхній син, але навчання довелося покинути — Мурат був категорично проти її подальшого навчання.

— Жінка має бути вдома, а чоловік заробляє, — говорив він, такою була його життєва позиція.

Марія, втім, знаходила в цьому своєрідну принаду. Її мати все життя працювала, а батько — то працював, то пропадав, вимотуючи нерви. Мурат же ставився до Марії трепетно, шанував її батьків, і цього їй здавалося цілком достатньо. Тоді, засліплена коханням, вона не бачила нічого поганого в його поглядах.

Та й батьки Марії зовсім не заперечували проти Мурата, а ось із бабусею вона посварилася вщент. Навіть хрестик, який та їй подарувала, коли хрестила, Марія залишила в неї, заявивши:

— Я віру змінила, у мене вона тепер інша. Головне, ми любимо одне одного! А в тебе погляди старі.

Про віру Марія від образи збрехала, бабусина думка її дратувала й образила. Адже це її життя, а бабуся вже стара і нічого не розуміє, що світ змінився і люди теж…

Єдине, що не дуже подобалося батькові Марії — це відсутність офіційного шлюбу. Але Мурат обіцяв, що, звісно ж, вони одружаться, просто треба почекати трохи, а мати Марії, жінка сучасна, повністю підтримувала доньку:

— Яка різниця, головне, він працює на сім’ю, а не сидить у тебе на шиї, як наш тато. Тебе й сина він любить, що ще потрібно?

Однак останнім часом Марії стало здаватися, що все не так райдужно, як їй уявлялося раніше. Коли тільки-но зʼявився син Тимур, Мурат просто носив її на руках, а тепер дедалі частіше відлітав до своїх батьків, а їй говорив, що батько занедужав.

До того ж, його телефонні розмови ставали дедалі загадковішими. Він ніби забував, що вона розуміє його рідну мову, чи йому було просто байдуже?

Коли вперше Марія почула випадково, як Мурат ласкаво розмовляє з якоюсь жінкою, вона запитала, хто це.

— Родичка, у нас багато родичів, і дітей зазвичай багато, не те, що у вас, — відповів він, дивлячись на неї чужими очима, і поїхав на своє будівництво.

І ці його слова «у вас» і «у нас», немов розділову межу провели між ними…

Будівельний бізнес був тією прибутковою справою, якою він успішно займався. Спочатку Марія вірила, що він дійсно закінчив виш, але якось Мурат сам проговорився, що диплом він купив, щоб мати крутіший вигляд:

— Усе можна купити, аби були гроші, — говорив він, цілуючи сина.

А трохи пізніше Марія випадково побачила на його телефоні фотографію жінки з трьома дівчатками й прочитала повідомлення:

— Муратику, ти скоро прилетиш? Доньки сумують, ти ж обіцяв, що якщо у неї від тебе син, ти його забереш, кинеш усе й повернешся!

Марія похолола. Може, це помилка, і вона щось не так зрозуміла? Хіба в наш час таке можливо? Вони ж сучасні люди!

Але буквально наступного дня Мурат довго комусь говорив телефоном, що Марія поки що годує Тимурчика, і він прилетить пізніше… На здивований погляд Марії він відповів спокійно:

— Це батьки запитували, коли я тебе з ними познайомлю й онука до них привезу. Сумують і хочуть малюка подивитися. Для них хлопчик — це важливо, у сестри тільки доньки, а це в нас перший маленький чоловік.

Однак погляд Мурата говорив більше, ніж його пояснення, і Марія все тепер зрозуміла — він збирається відвезти Тимура. У нього вже є там дружина, яка не змогла подарувати йому сина.

Тоді він знайшов дурненьку, довірливу Марію і вирішив її використати. Ну так, вона ж не працює і навчання не закінчила. І навіть якщо вона буде судитися, суд буде на його боці, він або відкупиться, або очорнить Марію.

Від розуміння того, що відбувається, Марія похолола і вирішила, що зволікати не можна…

Увечері Мурат знову з кимось голосно говорив телефоном. Зазвичай він багато розмовляє по роботі, і Марія раніше не звертала уваги. Але зараз він знову переконував:

— Лейло, ще трохи треба почекати, вже скоро! Ти що, не хочеш, щоб твій син був здоровий? Тимуру ще й року немає, не поспішай так…

Цього було достатньо, щоб Марія зрозуміла все остаточно, але що їй робити, вона не знала. І раптом їй зателефонувала бабуся, ніби відчула, що у внучки біда.

Вони ж майже не спілкувалися після тієї розмови, так, сухо кілька слів говорили одна одній під час випадкової зустрічі.

— Щось душа за тебе болить, у тебе все нормально? — запитала бабуся, і Марія, забувши про свої образи, що бабуся не прийняла Мурата, тут же їй просто крикнула в слухавку:

— Усе погано, можна ми до тебе зараз приїдемо?

Марія з Тимуром на таксі доїхала до бабусі й зі сльозами розповіла їй усе, що відбувалося.

— Ти знаєш, мені дуже шкода, що так вийшло. Я ж сподівалася, що помиляюся і що і справді люди стали іншими. Тобі краще на якийсь час поїхати, думаю, що цей Мурат не стане подавати в розшук. Побоїться, що ти тоді розповіси правду, а йому проблеми не потрібні. Ну а матері твоїй я скажу, що так треба, ми потім їй усе пояснимо, вона мене послухає…

Марія поїхала в глухе село до якоїсь старої знайомої бабусі. На її превеликий подив Ганна Сергіївна виявилася зовсім не сільською жінкою.

Вона свого часу, так само, як і Марія, здобула освіту, а потім зустріла своє кохання — чоловіка з далекої країни.

— Треба ж, як схожі наші долі, а я думала, що в наш час так уже не може бути! — дивувалася Ганна Сергіївна.

Вона з сином теж втекла від свого чоловіка, коли зрозуміла, що він вирішив відібрати в неї сина, і відвезти в свою країну. Та так і прижилася в цьому глухому сільці, що прихистило її і врятувало від розлуки із сином…

Ось тепер Марії стало ясно, чому бабуся так за неї турбувалася — у неї вже був приклад, коли очікування щастя не виправдалися тому, що люди виросли в різних країнах із різними сімейними укладами і поглядами…

Ганна Сергіївна відтоді так і жила в цьому селі із сином, вона спочатку боялася поїхати, а потім так і прижилася. Її син Руслан працює механізатором і взагалі нікуди їхати не збирається, його батьківщина тут…

Напевно, доля і справді існує. Марія тепер знову носить свій хрестик, бабуся їй його надягла, коли в село проводжала.

Тут зустріла Марія і свою долю, що дивовижно зріднила її з хлопцем, за народженням — такої ж віри, як і Мурат, а за життям тепер уже православним, як і Марія…

Вони з Русланом одружилися через рік після приїзду Марії і Тимофія в це село. І тільки тут їй тепер добре і спокійно живеться з коханим чоловіком.

Він виріс серед цих полів, серед простих людей, у нього такі самі погляди і звички, а це, виявляється, набагато важливіше, ніж думають багато хто…

Коли Марія з Русланом гуляють широким полем, попереду зазвичай біжить Тимко:

— Мамо, тату, дивіться, яке біле море!

Це ковила цвіте, коливаючись на вітрі пінними хвилями. І в Марії від повноти життя і від того, що більше немає страху, а є тільки бажання жити на своїй землі, вперше, як крильця метелика, штовхнулася і затріпотіла їхня з Русланом дитина…

Іноді у пошуках щастя ми можемо помилитися, але доля дає нам другий шанс.

Як думаєте, чи завжди варто сліпо довіряти почуттям, коли життєві погляди і цінності різняться, і чи не важливіше мати поруч людину, яка розділяє твою віру і любов до рідної землі?