Ганна дивилася на жінку навпроти й не впізнавала в ній ту саму Ірину Петрівну, що ще нещодавно називала її «донечкою».

Вона пекла пироги на недільні вечері та клопотала біля чайника, поки Ганна з Сергієм сміялися у передпокої, знімаючи взуття.

Нині перед нею стояла чужа людина. З колючими очима, сухими губами й тоном, у якому замість турботи чулася розважлива холодність.

– Подумай сама, Аню, – повільно говорила вона, ніби пояснювала щось малій дитині. – Навіщо тобі, молодій жінці, трикімнатна квартира?

– Ти ж незабаром знову заміж вийдеш, сім’ю створиш… А ми з батьком – ну, нам уже трохи залишилося.

Три місяці тому життя Ганни розділилося на до та після. Тоді, у звичайний лютневий день Сергій не повернувся з роботи.

Ожеледиця, зустрічна смуга, перевернута машина – слова, від яких спочатку перехоплювало подих, потім паморочилася голова, потім починалася безсонна ніч. Три місяці горя, шоку, затуманеного побуту. А тепер – ось це.

Ганна стиснула зуби.

– Ми із Сергієм купували цю квартиру разом. П’ять років сплачували іпотеку. Ваш початковий внесок, так, був, і ми повністю його повернули. У мене все зафіксовано, є банківські витяги.

– Але ж це несправедливо! – втрутився свекор Микола Семенович, який досі мовчав. – Це ж наша квартира. Сина вже немає, тобі вона тепер дістанеться, а ми? Ми що, на вулицю підемо?

– У вас же є своя двокімнатна у сусідньому районі. І ще одна квартира під здачу, – тихо нагадала Ганна.

– Її Вадику залишимо, – твердо заявила свекруха. – Він також наш син. Він повинен отримати житло. Він і так багато у житті втратив…

Ганна опустила очі. Вона пам’ятала, як Сергій намагався бути опорою для сім’ї, як підробляв з першого курсу, щоб допомогти молодшому братові.

Як віддавав частину зарплати батькам, бо ті скаржилися на нестачу. А Вадим… Вадим міг місяцями не працювати, позичав у Ганни гроші «до п’ятниці» і забував повернути. Йому все прощалося. Він же шукає себе!

– Я думала, ми сім’я, – тихо сказала вона, не підводячи погляду. – А ви… ви навіть жалоби не витримали. Не минуло й ста днів.

– До чого тут жалоба? – роздратовано пирхнула свекруха. – Ми думаємо про майбутнє. Сергій би хотів, щоб ми були під захистом.

Ганна глянула на стіну. Там все ще висіла їхня спільна з Сергієм фотографія, знята в день отримання ключів від цієї квартири.

Він тоді обійняв її за плечі, а вона, незграбно засміявшись, заплющила очі від щастя. Невже він справді хотів би, щоб її виганяли з їхнього дому?

– Мені треба подумати, – сказала вона і вийшла в коридор. Тільки там дозволила собі спертися на стіну та прикрити очі. Усередині закипало.

Вночі не спалося. Вона крутилася, притискаючи до себе подушку.

– Може, вони мають рацію? – думала Ганна. – Мені справді не потрібна така велика квартира. Адже я навіть не впевнена, чи хочу жити тут тепер. А якщо я колись наважуся на дитину? Адже Сергій мріяв про це …

Вранці вона зателефонувала Тані, своїй найкращій подрузі.

– Таня, вони… вони вимагають переписати квартиру. Кажуть, я молода, вийду заміж, а їм подітися нема куди. Уявляєш?

– Стривай, – обурилася Таня, – а їхня квартира? Здають, чи що?

– Кажуть, для Вадика хочуть лишити.

– Анько, ти у своєму розумі?! Не надумай переписувати! Це твій дім!

– Але я почуваюся винною…

– Перед ким? – Голос подруги зірвався. – Перед людьми, які ще не встигли квіти з могили прибрати, а вже відбирають у тебе дах над головою? Ти що, з глузду з’їхала? Сергій би в труні перевернувся!

Ганна здригнулася від цих слів. Жорстко, але ж правда. Сергій завжди пишався їхньою квартирою. Їхнім життям.

– Слухай пораду, – сказала Таня спокійніше. – Сходи до юриста. Дізнайся, на що ти маєш право. Тоді й говорити з ними буде простіше.

Юрист – молодою жінкою з холодним, чіпким поглядом. Вислухала без співчуття, але уважно, не перериваючи.

– Квартира була куплена у шлюбі? Чудово. Отже, це спільно нажите майно. Частка чоловіка ділиться між спадкоємцями першої черги: вами, та його батьками.

– Тобто квартира ділиться навпіл, а друга половина вже ділиться на трьох. Ваша частка – 2/3. Але головне – вас ніхто не може змусити нічого переписувати. Це ваша оселя.

Ганна кивала, ніби втовкмачувала собі кожне слово. Не тому, що не розуміла. А тому, що їй потрібен дозвіл. Дозвіл – не відчувати провини.

– І що мені робити? – спитала вона.

– Відкрито пояснити свою позицію. І якщо тиск продовжиться – обмежте спілкування. Люди розуміють лише межі.

Зустріч призначили на неділю. У кафе, щоб не бути заручницею стін своєї квартири.

Ганна прийшла заздалегідь, і сіла біля вікна. Руки тремтіли, серце швидко калатало. Вона відчувала себе школяркою перед іспитом. Тільки на кону була не оцінка, а її життя.

Рівно о другій дня зайшли Ірина Петрівна та Микола Семенович. Ні усмішки, ні слів співчуття.

– Ганно, ми все обдумали, – почала свекруха, навіть не привітавшись. – Пропонуємо такий варіант. Ти переписуєш квартиру на нас, а ми тобі сплачуємо невелику суму. Щоб на перший час вистачило, поки ти знімеш щось скромніше.

Ганна звела погляд. Ось він, їхній план. Ні частки, ні обговорень. Їм потрібне все!

– Я теж все обдумала, – сказала вона. – І вирішила, що вам не віддам квартиру. Ні повністю, ні частково.

– Що? – голос Ірини Петрівни зірвався на вереск. Декілька людей у ​​кафе обернулися. – Після всього, що ми для тебе зробили? Ми на перший внесок дали! Ти б без нас іпотеку не отримала!

– Ми з Сергієм вам усе повернули, – твердо відповіла Ганна. – У мене є виписки з банку. І я вас прошу, не треба говорити про подяку в той момент, коли намагаєтесь викинути мене з мого будинку.

– Тобі не соромно? – Втрутився Микола Семенович. – Наш син на тому світі, а ти… ти наживаєшся на цьому!

Ганна завмерла. Ці слова були, як ляпас. Горло стислося. В очах защипало. Вона стиснула руки в кулаки під столом, щоб не дати сльозам потекти.

– Наживаюся? – перепитала вона повільно, виразно. – Я б віддала все, що маю, щоб повернути Сергія. Все. Я щодня засинаю, притулившись до його подушки.

– Щодня прокидаюсь у порожньому ліжку. Ви жодного разу не зателефонували, щоб просто запитати: “Аня, як ти?” За три місяці – жодного дзвінка! Тільки розмови про квартиру!

Ірина Петрівна відкрила рота – мабуть, для нової тиради – але Ганна підійняла долоню, наче перешкоду.

– Я проконсультувалася із юристом. Мені належить половина квартири як спільно нажите майно. Друга половина – це спадок.

– Так, ви маєте право на частку. Але не на всю. І я вас прошу – не вимагайте неможливого, не тисніть. Я не здамся.

– Нам не потрібні ці крихти! – спалахнула свекруха. – Це має бути наша квартира. Повністю!

– Чому? – уперше за всю розмову голос Ганни став гучнішим. – Чому ви вважаєте, що маєте на це право? Тому що старше?

– Бо у вас не стало сина? У мене чоловік більше немає! Будинок, в який ми вкладалися з ним роками, – тепер просто майно?

І тоді, крізь злість, у голосі Ірини Петрівни пролунала справжня суть:

– Тому що ти тепер ніхто! Без Сергія ти нам ніхто. А ми його батьки!

У кафе настала тиша. Навіть офіціант завмер із тацею у руках.

Ганна повільно встала з-за столу. Розпрямила плечі.

– Ось як… – тихо промовила вона. – Тепер я зрозуміла. Сергій казав, що мені треба навчитися відстоювати кордони.

– Думаю, це слушний момент. Я не віддам вам квартири! Ні повністю, ні частково. Якщо ви хочете отримати свою частку по закону, подавайте до суду.

– Ти ще пошкодуєш про це! – прошипіла свекруха.

– Можливо, – кивнула Ганна.

– Але точно не так сильно, коли б зрадила пам’ять про наше з Сергієм життя.

Вона вийшла, і вперше за довгий час не відчувала провини. Повітря було холодним, але свіжим. Здається, вона зробила перший крок.

Наступні тижні були схожі на похмуру погоду: сірі, сирі, тривожні.

Спочатку свекри жалілися сусідам:

– Ганна нас обдурила, незаконно утримує житло.

Потім намагалися під’єднати знайомих, які телефонували з докорами:

– Ти вдова, а вони батьки! Ти поводишся егоїстично.

Навіть Вадим з’явився – під мухою, з хрипким голосом:

– Ти що робиш, га? Батьків на вулицю виганяєш? У тебе все є – молода, здорова…

– Вадиме, йди геть, – сказала Ганна, не відчиняючи вхідних дверей. – Я нікого не впущу.

– Ах так?! Значить, – дім твій, а рідня тобі ніхто, так?!

– Рідня не шантажує та не лізе в горлянку. Іди. Бо викличу поліцію!

Він пішов. Стукнувши по дверях кулаком. Але, мабуть, все ж таки зрозумів, що далі не пройти.

Ганна трималася. Щовечора вмикала світло у вітальні, та сідала біля вікна. Діставала коробку із листами від Сергія, які він писав їй на річниці, на свята, просто так. Іноді плакала. Іноді сміялася. Іноді просто сиділа, доки не згасне вечір.

Одного вечора – дзвінок у двері.

На порозі стояв чоловік похилого віку. Дядько Коля, сусід свекрів. Ганна знала його – раніше він приносив солоні огірки, ділився сливами, завжди з усмішкою.

– Можна? – спитав він ніяково.

– Звісно. Проходьте.

Він сів на краєчок дивану. Втомлений, напружений.

– Знаєш, Анюто… Я давно хотів поговорити з тобою. Я Ірину з Миколою знаю ще з тих часів, як Сергій у садок ходив. Не хочу втручатися, але не можу мовчати. Ти не перша…

Ганна напружилася. Що означає «не перша»?

– Вадик уже був одружений, з любові начебто. Батьки подарували квартиру, а коли розлучення сталося, виявилося, що все оформлено лише на Вадика. Дівчинка залишилася на вулиці з немовлям. Ось так.

– Навіщо ви це мені розповідаєте? – голос Ганни здригнувся.

– Бо я знав Сергія. Він був добрий. Він би хотів, щоб ти це знала. Ти думаєш, це просто жадібність? Ні. Це спосіб життя. Вони так живуть. Обібрати – і не озирнутися!

Він пішов, залишивши по собі тишу, в якій вібрувало тільки два слова: «Спосіб життя».

Вранці Ганна ухвалила рішення.

Вона сама набрала номер Ірини Петрівни та запросила її у квартиру. Спокійно, чемно.

– У мене є пропозиція, – сказала вона телефоном. – Краще обговоримо це віч-на-віч.

Ірина прибула з виглядом переможця. Наче йшла не на зустріч, а за ключами від квартири.

– Ну, нарешті, – усміхнулася вона, сідаючи. – Я знала, що ти одумаєшся.

– Я не переписуватиму квартиру, – спокійно сказала Ганна. – Але я готова виплатити вам грошову компенсацію за вашу частку у спадку. За ринковою оцінкою. Все чесно.

Посмішка зникла з лиця свекрухи.

– Нам не потрібні твої подачки. Нам потрібна вся квартира!

– Чому? – м’яко, майже лагідно спитала Ганна. – У вас же є житло. Для чого вам ще одне?

– Не твого розуму справа, – відрізала Ірина Петрівна.

– А ось і мого, – Ганна дістала теку з паперами й поклала її на стіл. – Я провела своє маленьке розслідування.

– Ви здаєте квартиру Вадима вже п’ять років. Після того, як він переїхав до вас. Ви хочете здавати й цю. Або продати. Все заради прибутку?

– Ти стежила за нами?

– Я просто почала ставити правильні запитання. І правильним людям. І знаєте, що?

Вона подалася вперед.

– Я вам не віддам квартиру! Ніколи! І якщо ви не припините тиск, подам на вас до суду за моральне переслідування. У мене записи ваших погроз, є свідки. Ви програєте!

Ірина Петрівна зблідла. Голос зірвався на хрип.

– Ти… ти… ми…

– Я була його дружиною. Жінкою, яку він любив. І я не дозволю вам відібрати останнє, що в мене від нього залишилося!

Як свекруха не репетувала, Ганна була непохитною. Вона вирішила, що суд розставить всі крапки над “і”, і вказала “родичці” на двері. Не захотіли по доброму, буде по закону і справедливості…

Чи слушно вона вчинила, як вважаєте? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.