— Навіщо ти прийшла? Ми про все домовилися, здається?

— Я ненадовго, хотіла дізнатися, як ти?

— Могла б зателефонувати мені або Світлані.

— Я хотіла побачити тебе, мамо.

Маргарита Юріївна підняла голову, ніяково, тремтячи, вона хотіла висловити цим жестом доньці своє «отже, ти» або «ну-ну», але вийшло зовсім погано, навіть скоріше здалося, що літня жінка стримує сльози.

— Подивилася? Можеш іти.

— Навіщо ти Світлані будинок зібралася віддавати? – Олександра дивилася просто в очі матері.

— А кому? Вона за мною доглядає. Ти думала, що вона буде горщики виносити, а ти будинок отримаєш? Ми ж домовилися. Чи тобі мало здалося? Я тобі нічого не винна і просити доглядати не буду.

— Не в грошах справа, мамо. І не в горщиках.

— А в чому ж? Дізналася скільки коштує садиба?

— Жорстока ти, мамо. Я боюся, як би вона що з тобою не зробила, коли оформлять усі папери.

Маргарита Юріївна розсміялася. Вона довго не могла зупинитися і навіть узяла зі столика поруч із диваном склянку з водою.

— Світлані нічого не треба. Так, такі люди ще зустрічаються в житті.

— Вона тебе кине, ти їй ніхто, – впевнено висловилася донька.

Мати замовкла, хотіла розповісти, як багато в її житті було таких людей, але, подивившись на Сашу, зрозуміла, що їй це не потрібно.

Донька теж мовчала. І в цьому мовчанні відчувалася незручність. Незручність матері, що вона так і не змогла з підліткового віку налагодити стосунки з донькою, і тепер та незадоволена її вибором; і скутість доньки, яка обурюється з приводу дарчої на будинок абсолютно чужій людині.

***

А почалося все майже п’ять років тому.

Маргарита Юріївна сиділа на веранді їхнього заміського будинку, пила трав’яний чай із порцелянового кухля і слухала радіо. Зараз їй уже важко було ходити самій, погано слухалися і боліли руки.

— Мамо, я заміж виходжу, – повідомила донька.

Маргарита Юріївна поставила чашку на блюдце, немов і не почула, що їй сказали.

— Не вдавай, що тобі все одно. І… мені потрібні гроші.

Мати знову не повела навіть бровою і спокійно зробила ковток чаю.

— Можна продати все це і купити квартиру. Або дві, – з ноткою радості висловилася донька.

— Це пам’ять, ти ж знаєш, – сказала мати.

— Увесь цей мотлох пам’ять? – донька невдоволено немов обвела рукою будинок. Це все скоро розвалиться, і тобі не дадуть за дошки ні копійки. Я все одно продам усе, коли тебе не стане, – дочка сказала це зі злістю, з образою.

Маргарита раптом відчула, як щось вкололо прямо в серце.

— Це твоя пам’ять. Моя.

— Мені все одно. Можеш віддати половину вартості, і я не буду більше мозолити тобі очі.

— Добре. Домовилися, – напрочуд швидко погодилася мати. – Я продам картини, продам усе, що вважатиму за потрібне. Але… більше нічого в мене не проси. Навпіл, так навпіл.

— А ти не проси мене доглядати за тобою, набридло. У тебе будуть кошти утримувати себе. Наймай кого-небудь. У мене буде своя сім’я, нормальна, – сказала в серцях донька.

— Добре, – мати вимовила це з такою образою, що готова була розплакатися.

Зараз вона знову згадала ту ніч, коли зважилася не зберігати другу дитину.

Олександра зʼявилася на світ хворобливою, слабкою, коли Маргариті Юріївні було вже майже сорок. Так вийшло, що з першим чоловіком дітей не вийшло, і шлюб розпався. Новий чоловік, Сергій, дуже переживав за стан доньки, і в той час уперше в нього стався напад. Тоді лікар сказав Маргариті, що чоловіка потрібно захистити від усіх проблем, навіть дрібних. Вона прийняла ці умови і старалася все життя, оберігала чоловіка.

Несподівана звістка про цікавий стан жінки була сприйнята як можливе повторення ситуації з Олександрою. Маргарита дуже боялася, що дитина може зʼявитися хворою, і вибрала чоловіка.

Зараз вона вчинила б інакше.

Будинок був старий, надривно потребував ремонту. Він дістався ще батькові Маргарити Юріївни від його батьків які були наближені до влади у ті далекі часи і не бідували. Тобто вже не одне покоління виросло в цьому будинку.

Коли не стало чоловіка, перше, що зробила Маргарита – це продала картину, яка їй не дуже подобалася, і поставила чоловікові пам’ятник, огорожу замовила.

Заміський будинок, що був колись садибою і розташовувався на території дач, лише зовні мав занепалий вигляд, який не становив інтересу для чужих очей. Цінності в ньому були, і не малі. Коли наставали важкі часи, господарі продавали що-небудь з антикваріату і не бідували. Картини, вази, статуетки, ікони – тут можна було знайти багато цікавих штучок.

У будинку було два поверхи. На першому велика піч, яка опалювала весь будинок, навколо неї кімнати. Зараз, коли Маргарита Юріївна жила тут тільки з дочкою, цей будинок здавався величезним.

Дочка мешкала на другому поверсі, мати на першому. Вона піднімалася нагору зрідка, тільки щоб узяти якусь річ. На другому поверсі був робочий кабінет чоловіка, тут же їхня спальня. Ці відвідини навіювали важкі думки, і мати перестала спати в ліжку, задовольнялася диваном у вітальні.

Працювала у своєму житті Маргарита Юріївна на підприємствах мало. Після того як Олександра пішла до школи, вона влаштувалася в їдальню при Будинку Побуту, але швидко з’ясувалося, що довго руками працювати вона не може. Руки опухали. Замучив артрит, тож довелося повернутися до репетиторства і давати уроки музики, але й це теж давалося нелегко.

У той самий час, коли покупці виносили з дому Маргарити Юріївни цінні речі, п’ять років тому, вона познайомилася зі Світланою. Та ходила по дачах, пропонувала свої послуги.

— Працівники не потрібні? – запитала Світлана, розмахуючи руками перед хвірткою.

Маргарита Юріївна махнула у відповідь і покликала дівчину.

Висока, щільна, але повнота їй пасувала, коса русява, очі світлі, говірка кумедна. «З такої картини тільки писати». Була в Маргарити подібна картина, може, тому й погодилася на послуги цієї незнайомки. Скільки не шукала по знайомих помічницю собі, все не те, а Світлану побачила і зрозуміла, що знайшла.

Світлана виявилася працьовитою, допомагала де потрібно і де не просили. Це трохи засмучувало Маргариту Юріївну, але вона швидко звиклася. На відміну від доньки, для якої допомога матері була немов тортури, Світлана з великою радістю сідала з господинею за стіл, часто слухала її розповіді та виявляла співчуття. Навіть у простому простяганні руки відчувалося тепле ставлення, проти смикань доньки. З кожним роком ходити Маргариті ставало все важче, пальці погано слухалися. Саша жила своїм життям і до матері не приїжджала і раптом, без дзвінка, без попередження.

***

— Я вже вирішила з будинком. Не поміняю нічого, – як у порожнечу сказала мати. – Ти даремно приїхала. Людям потрібно платити добром за добро.

— Так, я зрозуміла, мамо, розмови марні. Дякую тобі за все. За все. І що терпіла мене стільки років. Нехай пізно, але я скажу це. І ще. Якщо знадобиться, просто поговорити, ти мені телефонуй, я завжди відповім і приїду.

Маргарита Юріївна подивилася на доньку. Їй так захотілося в цей момент її обійняти, не наважилася. А дочка не стала думати, сама підійшла і простягнула руки, обійняла і пішла.

Світлана повернулася з магазину тільки через годину. Була задумлива, розсіяна.

— Щось сталося? – запитала господиня, коли Світлана викладала на стіл продукти.

— Ні… Точніше, так. Я все тягнула з розмовою, але, напевно, пора.

Маргарита Юріївна сіла на стілець поруч зі столом. Дві серйозні розмови за один день здалися їй занадто, але вона готова була вислухати працівницю.

— Усе хотіла дочекатися, коли ви на мене будинок оформите, а потім поїхати, але… матері все гірше й гірше. Розумію, що маю бути з нею, а не тут, що грошей усіх не зароблю. Буду картати себе все життя потім. Я поїду додому, Маргарито Юріївно. Розрахуйте мене.

Господиня дивилася на Світлану і вперше бачила її такою: сумні очі, сповнені сліз, опущені плечі, недбалість у волоссі, наче нічого більше не мало значення для цієї молодої жінки, крім її матері.

— Світланко, чому ти мені раніше не сказала? Поїдь, звісно.

Молода жінка тут же стрепенулася, почала швидко-швидко розкладати всі покупки по місцях. Вона поспішала. Поспішала виїхати туди, де її серце.

Того ж вечора Маргарита Юріївна сиділа біля вікна і дивилася на засніжений ліс за парканом. Сон не йшов.

— Мамо, – зателефонувала Олександра, – Марко притискає ноги до животика, плаче не перестаючи, не їсть. Це коліки? Що робити, мамо? Боря у відрядженні, я вже не знаю, може, лікаря викликати?

— Пелюшку теплу пробувала, до себе на живіт викладала? – запитала мати.

— Ні, зараз спробую. І… можна ми з Марком приїдемо до тебе на вихідні? Світлана не буде проти?

— Звісно, приїжджайте, це ж і твій дім. Світлана сьогодні попросила розрахунок і поїхала, у неї мати захворіла. Тож я одна тепер живу. І… чекаю на вас…

Життя швидкоплинне. Головне вчасно зрозуміти деякі речі. А шанс виправити – є завжди!

КІНЕЦЬ.