— Навіщо нам твоя гречка? Краще відправ нас на відпочинок, — наполягали батьки.

Квартира Костянтина Германовича та Ксенії Петрівни дихала впевненим достатком. Паркет виблискував, важкі дорогі штори приховували вікна вітальні, з яких відкривався краєвид на доглянутий парк із ставком.

Чоловік очолював відділ у великій компанії. Його дружина працювала головною бухгалтеркою. Подружжя оновлювало автомобілі кожні три роки. Відпочивало лише на найкращих курортах Європи. Одягалося зі смаком і не економило на якості. Але їхня єдина донька Кіра, хоч і жила в атмосфері заможності, скористатися нею не могла.

Батьки тримали її в режимі суворої економії, щоб дівчинка виросла скромною. На тлі розкішного інтер’єру кімнат, Кірини іграшки виглядали майже як насмішка.

Якось на Новий рік, коли дівчинці виповнилося шість, під ялинкою стояв великий, яскраво розмальований ляльковий будиночок. Кіра, затамувавши подих, підбігла до нього. Але захват швидко змінився гірким розчаруванням, щойно вона торкнулась іграшки. Пластик був тонкий, крихкий, краї — гострі. Ляльки всередині не нагадували граційних красунь, а радше фігурки з намальованими очима й одягом із дешевої тканини. Меблі ламалися від найменшого дотику.

— Мамо, тату, дивіться, у ляльки ніжка зламалася! — майже плачучи, дівчинка простягнула уламок матері.

Ксенія Петрівна, поправляючи дорогий шовковий шарф, мимоволі зморщила носа:

— Кірочко, не драматизуй. Це ж просто іграшка. Потрібно поводитися обережніше. Дорогі ляльки — для дітей, які не цінують речей. А ти у нас розумна дівчинка, правда? Ти ж розумієш, — повчальним тоном мовила вона.

Костянтин Германович, не відриваючи погляду від новорічного звернення по телевізору, вирішив долучитися до розмови…

— Головне — функціональність. Пограла й досить. Надмірності шкідливі, — додав батько рівним начальницьким тоном.

Дні народження не ставали винятком. Батьки економили на всьому — і на тому, на чому можна було, і навіть на тому, на чому не варто. Замість пишного торта з кремовими трояндами та ніжним бісквітом, якого дівчинка бачила в інших дітей, на столі з’являвся плоский темно-коричневий корж, куплений у найближчому гастрономі зі знижкою. Він не пах ваніллю — радше чимось приторно-хімічним. Був сухий і твердий. Виделка насилу проколювала поверхню торта.

— Мамо, а можна торт, як торік у Каті? З полуницею й білим кремом? — несміливо запитала Кіра на свій восьмий день народження, дивлячись на черговий «витвір» гастрономії.

Ксенія Петрівна налила собі каву у вишукану фарфорову чашку й зробила перший ковток.
Торт вона вирішила навіть не куштувати — вчора заздалегідь купила собі дороге шоколадне тістечко з горіхами.

— Доню, рідна, та це ж самі барвники й цукор! Наш торт — корисніший. І навіщо переплачувати за повітря? Ти ж не вередлива принцеса, правда? — з удаваною веселістю відповіла мати.

Пояснення прозвучало образливо, особливо якщо зважити, що сама Ксенія Петрівна їла зовсім не «корисне», а дороге делікатесне тістечко.

Апогеєм такого «виховання» стало літо, коли Кірі виповнилося дванадцять. Вона знала, що батьки збираються на море. Мріяла про море, гарячий пісок, нові враження. За тиждень до від’їзду, під час вечері, Ксенія Петрівна завела розмову про подорож:

— Донечко, ми з татом вирішили, що цього разу тобі краще пожити в бабусі. Море — це навантаження, акліматизація, а нам, чесно кажучи, потрібен повноцінний відпочинок без зайвих клопотів, — несподівано заявила мати.

— Але ж я обіцяла бути тихенькою! Я все робитиму, як скажете! Я дуже хочу з вами! — голос дівчинки затремтів, на очах виступили сльози.

Костянтин Германович відклав виделку. Його погляд став крижаним і суворим:

— Капризи недоречні, Кіро. Рішення ухвалене. Бабусі буде приємно провести з тобою час. А ми… ми працюємо не покладаючи рук і заслужили відпочинок без дитячих питань і потреб, — роздратовано сказав він.

У підсумку вони поїхали на море самі. Без доньки. Кіра провела два довгих місяці в селі у бабусі Наді — дивилася старенький телевізор і слухала, як сусідські бабусі хваляться своїми онуками.

Батьки повернулися засмаглі, відпочилі, з валізами, повними нових речей для себе і сувенірів для колег. Для Кіри у них був маленький целофановий пакуночок.

— Тримай, донечко, сувенір! — усміхнулась мати, простягаючи пластиковий брелок у вигляді дельфіна, куплений, імовірно, за копійки десь на пляжі.

Дівчинка мовчки взяла подарунок. Він був легкий, порожній усередині — як і її почуття в ту мить. Щось у душі остаточно скам’яніло, вкрилося крижаною кіркою.

Минали роки. Кіра виросла. Закінчила інститут, знайшла хорошу роботу, зняла маленьку, але затишну квартиру. Вона не прагнула розкоші, але цінувала комфорт і якість — те, чого її позбавили в дитинстві.

Батьки ж поволі здавали позиції. Пенсії виявилися значно скромнішими за колишні зарплати, а про заощадження на старість вони не подбали. Простора квартира стала їм тягарем, а здоров’я зрадницьки підводило.

Одного недільного дня Кіра, як завжди, привезла пакет продуктів: найдешевші макарони, економ-пакет гречки, молоко бюджетної марки, кілька яблук і трохи моркви.

Батьки сиділи за кухонним столом. Мати ложкою мішала дешевий йогурт, куплений донькою за акцією “два за ціною одного”. Батько жував бутерброд із недорогою «докторською» ковбасою.

— Кірочко… — улесливо заговорила мати. — Ми тут з татом радились із лікарем… кардіологом. Він рекомендує санаторій. Там грязі, ванни, масажі… дуже корисно для здоров’я.

Кіра спокійно допивала чай. Вона чудово розуміла, до чого веде розмова.

— Нам дуже потрібно, донечко, — додав батько, намагаючись надати голосу звичної владної інтонації. — Вік, сам розумієш. Здоров’я — головна інвестиція у майбутнє.

— Дорого, — спокійно відповіла Кіра.

Вона відламала шматок простого пісочного печива, теж купленого зі знижкою.

— Ну, ми розуміємо, звісно… — поспішно мовила мати. — Але пенсії ж маленькі… Ти ж знаєш, як це важливо. Може, ти хоч трохи допоможеш? Ми ж так багато у тебе вклали…

Остання фраза зависла в повітрі — важка, несправедлива. Вклали… У дешеві іграшки, сухий торт, на свята і відчуття власної непотрібності.

Перед очима Кіри спливло пильне вікно бабусиної хати й пластиковий дельфін — легкий, порожній, як і тодішня надія. Вона підняла погляд на батьків. Їхні зморшкуваті обличчя видавали тривожне очікування. Вони чекали, що дочка нарешті «віддячить».

— Санаторій — це розкіш, тату, — сказала вона з іронічною посмішкою, дивлячись йому прямо в очі. — Як ті дорогі іграшки, які ви вважали надмірністю. Як море, яке, на вашу думку, було мені зайвим у дванадцять.

Вона зробила паузу — достатньо довгу, щоб сенс дійшов.

— Я куплю вам ліки. Ті, які дійсно прописав лікар. Не гомеопатію, а справжні препарати — від тиску, для суглобів, для серця. І привозитиму продукти раз на тиждень. Базові. Молоко, хліб, крупи, сезонні овочі й фрукти. М’ясо — курка або недорога яловичина. Як ви мене вчили: практично, раціонально, без надмірностей. Щоб не розбестити, — усміхнулась вона, без жодного тепла.

Запала тиша. Ксенія Петрівна зблідла, губи затремтіли.

— Кіро! Це ж… це зовсім інше! — обурено вигукнула вона, в очах — образа. — Нам потрібно лікування! Відпочинок! А не ця гречка і ліки…

— Це — необхідний мінімум, мамо, — спокійно відповіла Кіра. — Такий самий, якого, на вашу думку, мені вистачало. Мій дешевий пластиковий посуд — «функціональний». Мій торт — «корисний». Моє літо в селі — «безпека й свіжість». Я просто наслідую ваш приклад. Вашу філософію.

Вона взяла сумку, підвелася з-за столу й холодно сказала:

— Ліки й продукти привезу в середу. Повний необхідний мінімум.

Вийшла з кухні, не озираючись. За її спиною залишилася гнітюча тиша, яку порушував годинник на стіні.

Кіра пройшла знайомою вітальнею повз дорогі, але тепер уже зовсім чужі речі, й тихо зачинила за собою масивні двері. На вулиці вона глибоко зітхнула. У горлі стояв клубок, а в серці кипіла суміш образи й полегшення.

Дитячі образи були гострі, як уламки дешевого пластику. Але сорому не було. Вона не хотіла образити батьків. Вона просто повернула їм їхні ж принципи. І нехай тепер ці принципи попрацюють проти них.

Кіра була дорослою жінкою. І платила батькам рівно стільки, скільки вважала за потрібне — рівно стільки, скільки колись отримала від них.

Джерело