Федір Петрович, повернувшись додому з роботи, прямо на ґанку спотикнувся об велику, немов гора, валізу. Поруч з нею стояла картонна коробка з-під телевізора, недбало перев’язана старою білизняною мотузкою. Він смикнув ручку дверей – замкнено.

“Розбухла, чи що, – подумав Федір Петрович, – треба було б її трохи потягти”.

Смикнув сильніше – а двері й далі не піддавалися. “Дивно, дружина вже мала б бути вдома”, – промайнуло в голові.

— Наталю! Відчиняй!

– Федір Петрович затарабанив кулаком у двері.

— Не відчиню, – почулося зсередини.

– Ти тут більше не живеш.

— Цікаво, а де ж я тепер мешкаю? – ще не усвідомлюючи реальності, запитав чоловік.

— Не знаю, – відповіла дружина.

– Хочеш – до батьків іди, хочеш – у Покровку рушай.

— Наталю, дивись, я ж зараз дійсно піду! Пошкодуєш!

— Не пошкодую, – пролунало з-за дверей.

– Я з тобою більше жити не хочу.

— Але ж будинок не тільки твій, а й мій! Відчиняй, кажу! – прикрикнув Федір.

— Цей будинок належить моєму батькові, і всі документи оформлено на мене. Тож іди по-доброму, – холодно відповіла жінка.

Федір Петрович Щербак, аж скривився, плюнув з досади, підхопив валізу й коробку і, згинаючись під їхньою вагою, поплентався на інший кінець села, до батьківської хати.

Та не встиг він і половини шляху подолати, як сільська чутка вже донесла до Петра й Антоніни Щербаків неймовірну звістку:

— Наталя вашого Федька з хати вигнала!

Тож, коли Федір кинув свої речі в сінях і увійшов до кімнати, на нього чекав справжній допит із пристрастю.

— Ну, синку, розповідай, де ж ти нашкодив? Знову наліво звернув? – запитав батько, не приховуючи підозри.

— Ні, батьку, чесне слово, як одружився – жодного разу! – почав виправдовуватися син, аж спітнів від хвилювання.

— То за що ж тебе Наталя вигнала? Вона ж жінка серйозна, нічого просто так не зробить. Може, образив чимось?

— Та сам не знаю! Вранці все нормально було – сніданок подала, млинців із собою загорнула. А ввечері прийшов – валіза на ґанку.

— Не вірю я тобі, брешеш! – сказав батько, пильно дивлячись синові в очі.

Тіні минулого: Федорові “подвиги” та його репутація

Не вірити синові у батьків були всі підстави, і навіть більше. Коли він повернувся з армії, так загуляв, що всі матері в селі лякали своїх дочок його ім’ям, наче страшною казкою:

— Побачу поруч Федька Щербака – коси обірву, вдома замкну, щоб і близько не підходила!

Зрозуміло, що слухалися не всі, і Федька, часто повертаючись додому під ранок, струшував із себе солому або сіно, натякаючи на нічні пригоди. Не раз доводилося йому вистрибувати з вікон – добре, що двоповерхових будинків у селі не було.

А коли в якоїсь молодиці з’являлася дитина, сільські пліткарки обов’язково приходили до хати – подивитися, чи не схоже маля на Федора. І, кажуть, випадки такі були… Недарма ж мовлять: “Де пройшов, там і слід зостався”.

А одного разу мужики спіймали його в лісі, роздягнули догола й посадили на мурашник, а одяг забрали, залишивши його на поталу. Потім бабуся Єгорівна розповідала, що Федька на світанку пробирався додому городами, прикрившись лише лопухами. Сміх та й годі!

Зрозуміло, що в селі не було охочих віддавати своїх дочок заміж за такого ловеласа. Його батьки так і думали, що Федір ніколи не одружиться, і онуків вони від нього вже не дочекаються.

Новий поворот: Несподіване сватання та весілля

Та коли йому виповнилося двадцять вісім, він якось увечері здивував батька, заявивши:

— Батьку, одружитися хочу. Треба йти свататися.

— І до кого ж нам свататися йти? – поцікавився батько, не приховуючи подиву.

— До Касьянових.

— До Наталії? У них же одна донька, решта – хлопці, і вже одружені. Здивував ти мене, синку. Не віддасть Степан за тебе єдину доньку.

— Віддасть. Наталя його вблагає, бо кохання у нас, – впевнено сказав Федір, наче це було вже вирішене питання.

— А ти там нічого не накоїв? – обережно запитав батько, згадуючи минулі витівки сина.

— Ні. Наталя сувора, – коротко відповів Федір, і в голосі його прослизнула повага.

— Задав ти нам завдання, – зітхнув батько. – До Наталі, баби казали, торік Олексій Рев’якін і Митька – Єгорівни онук – сваталися, так Степан відмовив, сказав, що молода ще. А скільки їй років?

— Двадцять уже, вона медичний коледж закінчила, – відповіла йому дружина, яка уважно слухала розмову.

Як дві родини дійшли згоди, ніхто в селі й не помітив. З весіллям вирішили поспішити, бо Касьянови ще з весни готувалися до переїзду.

Вони збиралися до села на Полтавщині, де в них мешкали родичі. Степан уже й будинок там придбав. Їхали всією сім’єю: батьки, два одружені сини, четверо онуків. Тут залишали одну Наталю.

На весіллі Степан оголосив, що будинок, як і планував, продавати не буде, а залишить молодятам.

Усі ці події та певна поспішність викликали багато пліток. Деякі кумушки навіть стверджували, що Наталя ось-ось дитину на світ приведе. Але нічого подібного не сталося – первісток – син Вася – з’явився більш ніж через рік після весілля. А ще через три роки – Мар’яна.

Жили вони добре, обидва працювали. Федір – на машинному дворі, Наталя – фельдшером. Крім курей, ніякої живності не тримали, але город завжди засаджували повністю.

А ось сьогодні Наталя вигнала чоловіка з дому. Батько посидів, подумав, а потім сказав дружині:

— Антоніно, давай, йди до Наталі, поговоріть по-жіночому. Може, скаже вона, у чому Федька завинив. Може, помиряться?

Наталя зустріла свекруху добре. Накрила стіл, поставила чайник, сама почала розмову:

— Тітонько Тоню, я знаю, навіщо ви прийшли, але я Федю не пробачу. Образив він мене. Зганьбив. Це сьогодні ніхто нічого не знає, а завтра вам будь-хто розповість, чому я його вигнала.

— Так мен ж ти можеш сказати? – запитала Антоніна.

— Скажу. Прийшла сьогодні на роботу, сиджу, картки заповнюю – самі знаєте, зараз усі в полі, лікуватися людям ніколи. Годині о десятій приходить до мене Вірка Смиренко. «Не зрозумію, – каже, – де болить. І тут, і сюди віддає». Я їй мазь дала, а вона не йде. А сама ніби як щось сказати хоче. Ну, я її й запитала:

— Ти, Віро, ще щось сказати хочеш?

— Хочу, – каже.

І розповіла мені, що напередодні мужики після роботи у них в альтанці «відпочивали» – її Коля, Сергій Воропаєв і Федір. Вже не знаю як, але зайшла в них розмова про гріхи молодості. Микола сказав, що Федір на три життя вперед нагрішив, а тепер дивись – зразковий сім’янин.

А Сергій у Федора поцікавився, як йому з однією дружиною живеться після минулої різноманітності. І Федір відповів: «Нормально живеться, Наталя – баба як баба, іноді, щоправда, наче риба сонна. А от була в мене Люба-Любочка – ось це вогонь жінка».

— Це він про Любу – продавчиню з Покровки, їй зараз уже за сорок, напевно.

— І це все? – запитала свекруха.

— Ні, не все. Потім Сергій додав, що «сонна риба» – це Феді покарання за його бурхливу молодість. І всі весело сміялися. І Федя теж. Не потрібен мені такий чоловік, який дружину свою прилюдно ганьбить. Я вже батькові зателефонувала. Він велів продати будинок і їхати до них.

— Наталко, але ж ви вже не молоді, у вас дітки, треба вчитися прощати одне одного.

— Тітонько Тоню, я ще молода, мені тільки тридцять два цього року буде. А Федору вже сорок, а він розуму не нажив. А те, що в мене діти – я пам’ятаю: Васі – десять років, Мар’янці – сім. Шкода тільки, що їм із батьком не пощастило.

Повернулася Антоніна додому, переказала все, що від Наталії почула. Федір відмовлятися не став – була така розмова. Ну, випили трохи, потріпалися, а вона образилася на дурниці!

— Балакучий мужик гірший за дурну бабу, – сказав батько.

– Не буде Наталя після цього з тобою жити, але це ще не все. Пам’ятаєш, що про їхню сім’ю говорили: «Хто Касьянових образить – довго не проживе». Тож ходи – озирайся!

Наталя зібралася швидко. Будинок дивилися кілька покупців – з одним із них вона домовилася. Наприкінці липня до будинку під’їхали дві автівки – легкова ,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,,  і вантажна газель із великим кузовом. За кермом тієї та іншої сиділи брати Наталії – Михайло та Єгор Касьянови.

Вони зайшли в будинок, а за годину почали виносити й вантажити речі. Переночували, і вранці, завантаживши те, що залишилося, передали ключі від будинку новому господареві.

Наталя сіла в легкову машину до Єгора, а Михайло – за кермо вантажної. І поїхали.

Після від’їзду дружини Федір кілька днів не виходив на роботу – захворів. Але сусідка Щербаків розповідала, що бачила, як Мишко і Єгор Касьянови з Федькою розмовляли, а потім синців йому під очі навішали.

Тепер про Наталю й онуків Антоніна дізнавалася тільки в Раїси – тещі Михайла. Донька телефонувала матері досить часто.

Наталя з дітьми оселилася в будинку батьків, влаштувалася на роботу в місцеву лікарню.

Незабаром Федору прийшла повістка до суду – Наталя подала на розлучення. З першого разу їх не розлучили, але через два місяці суд усе-таки ухвалив рішення. Та ще й аліменти на дітей присудив.

Знову став Федір вільним козаком, але чомусь це його не тішило. Він став неговірким, якось зсутулився і наче зменшився на зріст.

Кожна новина про Наталю й дітей ніби змушувала його схилятися нижче до землі.

А Наталя за два роки вийшла заміж за місцевого агронома, а ще за рік у них зʼявилися двоє хлопчаків-близнюків.