– Наташа, твій борщ якийсь ненатурально червоний!

– Заявила Люба, моя свекруха, з легким докором у голосі, підносячи ложку до губ. Це був мій перший Святвечір у ролі господині. За столом зібралися всі: мій чоловік Нестор, його молодший брат Тарас з дружиною Оксаною, тітка Марта з дядьком Петром і, звісно, Люба – королева сімейних традицій. Я місяцями готувалася цього вечора: переглядала рецепти, консультувалася з подругами і навіть за тиждень до свята потренувалася ліпити вареники. Але, схоже, ніщо не могло догодити Любі.

– Я завжди готувала борщ так, як мене вчила бабуся, – продовжила вона, відставляючи тарілку на стіл.

– Він не повинен бути таким яскравим. Адже це їжа, а не картина!

– Ну, можливо, це мій стиль, – спробувала я відповісти, посміхаючись, хоч усередині все кипіло.

– Стиль? У їжі важлива техніка, а не сучасні експерименти, – спокійно відрізала вона, наче читала лекцію.

Я кинула погляд на Нестора, сподіваючись, що він мене підтримає, але він незручно посміхнувся і продовжив їсти вареник, навіть не подивившись на мене. Цей вечір мав бути особливим. Я ретельно планувала меню, вибирала прикраси для столу, підготувала маленькі подарунки для кожного гостя.

Я хотіла, щоб все пройшло ідеально. Але з того часу, як Люба переступила поріг нашого будинку, стало зрозуміло, що мої зусилля можуть бути марними.

– Ой, Наташо, скільки всього на столі! У нас удома завжди готували лише найголовніше, – сказала вона, знімаючи пальто.

– Знаєш, важливими є традиції, а не ці нововведення.

– Люба, це просто моя спроба зробити вечерю цікавішою, – відповіла я, намагаючись приховати розчарування.

– Так, цікаво, – промовила вона, критично розглядаючи серветки, які я склала у формі ялинок. Вечеря тривала, і кожна подана мною тарілка ставала темою для обговорення.

– Вареники непогані, але тісто занадто грубе, – заявила Люба, крутячи вареник на вилці.

– Мені вони дуже подобаються, – втрутився Нестор, намагаючись розрядити атмосферу.

– Звісно, подобаються. Ти ж не можеш сказати інакше, правда?

– Посміхнулася вона, але усмішка більше була схожа на колючку.

– Люба, у кожної господині свої рецепти, – зітхнула я, намагаючись не піддаватися емоціям.

– Можливо, але традиції треба зберігати, а не винаходити нове, – різко відповіла вона. Коли настав час подавати узвар, Люба знову знайшла привід критики.

– Наташа, узвар занадто солодкий. У нас завжди додавали мінімум цукру, щоб зберегти природний смак.

– Мені здалося, що так буде смачніше, – сказала я, відчуваючи, як моя впевненість йде.

– Молодь все робить по-своєму. Що тут скажеш, – важко зітхнула вона. Я більше не могла мовчати.

– Люба, якщо вам щось не подобається, скажіть прямо, але, будь ласка, не критикуйте кожну дрібницю, – сказала я, намагаючись говорити спокійно. – О, тепер я винна, – відповіла вона, піднявши брови.

– Просто хочу допомогти тобі стати гарною господаркою.

– Можливо, мені не потрібна допомога. Я хотіла просто зробити цей вечір приємним для всіх, – сказала я, дивлячись прямо на неї. За столом повисла незграбна мовчанка. Гості дивилися у свої тарілки, уникаючи поглядів. Я зрозуміла, що перейшла грань, але водночас відчула полегшення. Коли гості розійшлися, Нестор підійшов до мене.

– Наташа, може, ти трохи перегнула палицю? – тихо спитав він.

– Перегнула? Несторе, твоя мама весь вечір критикувала мене. А ти навіть не спробував мене підтримати!

– Відповіла я, відчуваючи, як сльози підступають до очей.

– Я просто не хотів посилювати ситуацію, – зітхнув він.

– А мені довелося вислуховувати все це. Чому ти не можеш хоча б раз стати на мій бік?

– Запитала я, відчуваючи нову хвилю образи. Нестор промовчав, і його мовчання поранило сильніше, ніж слова Люби.

Того вечора я зрозуміла, що треба змінювати підхід. Якщо я не встановлю кордони, то завжди почуватимуся полоненим обставин. Але як знайти баланс між повагою до старших та захистом свого особистого простору?

КІНЕЦЬ.