Наталя виходила з магазину з важкою сумкою продуктів у руках.

Вона перекладала її з однієї руки в іншу.

Назустріч їй ішла Тетяна, її подруга дитинства.

Так все життя вони і дружать, так і живуть в одному селі.

– Привіт, Наталко, ти що це таке важке носиш, а де твій Миколка? – ахнула подруга.

– Привіт, та він по гриби з Івановичем пішов, – сказала Наталя. – Повів його сусід, каже білі пішли. Ну а Миколу мого ти знаєш, любить він по лісу поблукати.

– Та знаю вже! Тільки й дай десь на природу піти… Не те що мій Олексій вилежується на дивані, доки не зжену його. Ох і лінивий мій, і де були мої очі, коли заміж виходила за нього? А пам’ятаєш моє весілля? Як ти мало не віддала мені ці твої сережки з бірюзою. Ти їх у житті не знімаєш, – сміялася Тетяна.

– Та-а-к, мої сережки мені дорогі, подарунок мами. Рано вона пішла, шкода. Завдяки Миколі вони при мені залишилися, – казала Наталя.

– Як Віра не намагалася завадити тобі зберегти сережки, нічого в неї не вийшло. До речі, давно про неї нічого не чути. Не знаєш, де і як вона? – запитувала Тетяна. – Мені якось розповідав Іван, ну мій сусід, бачив її десь у місті брудну і неохайну з якоюсь компанією. Гульбанила…

– Ні, нічого не знаю про неї і знати не хочу! – раптом зупинила подругу Наталя.

Тетяна застигла від здивування.

– Гаразд піду додому, – сказала Наталя.

Вона підняла з землі сумку.

– Цукор вдома закінчився ось і тягну, одразу більше закупила.

Потім з Миколою з’їздимо і купимо одразу мішок. Не люблю я за кожним кілограмом у магазин бігати. Люблю щоб вдома в запасі і сіль і цукор завжди були, та й все інше.

– Я знаю тебе, ти завжди запаслива і господарська, – усміхнулася Тетяна.

Розійшлися вони в різні боки, у кожної свої справи й турботи.

Наталя дійшла до хвіртки і присіла на лавку, поставивши поряд сумку.

Вона посміхнулася сама собі, згадавши, як Тетяна з нею посперечалася на сережки з бірюзою. Подружці вони дуже подобалися, дівчата в селі заздрили, коли мати подарувала Наталці ці золоті сережки з камінчиками, що залишилися у спадок від бабусі.

Наталя з Тетяною жили по сусідству і завжди дружили, іноді й ночували одна в одної, але бували й сварки між ними.

Ображалися одна на одну і навіть кілька днів не розмовляли. А винна в їхніх сварках була третя подружка Віра, вона чомусь завжди прагнула посварити дівчаток.

Подорослішавши, такою вона й залишилася сварливою жінкою, доки не поїхала з якимось чоловіком у відрядженням в місто, та так ні слуху і ні духу про неї.

Коли Наталя прийшла у восьмому класі до школи в нових сережках із бірюзою, дівчата всі по черзі розглядали їх.

– Які гарні, золоті так, Наталко? – запитувала Віра із заздрістю. – Загубиш же ж, рано тобі мати дала їх.

– Чому це загублю? Вони на застібках, – пояснювала подружка.

– Наталко, як вони пасують тобі, прямо до очей твоїх, гарні такі, – похвалила сережки Таня. – От мені б такі, але в моєї мами немає, а купити, це ж скільки вони коштують? Ні не купить вона мені, нас і так четверо у сім’ї. Ось коли вивчуся і зароблю, тоді, так! – сказала подружка.

Таня була гарненькою дівчинкою з модною стрижкою, доброю і стрункою, а Наталя відрізнялася – трохи повненька була.

Подорослішавши, вона соромилася своєї фігури.

Але Наталя все ж була гарна.

– Наталко, ну що ти така скромна, ти гарна, ну трохи повненька, тобі від цього зовсім не гірше! – постійно заспокоювала її Таня.

Зате Віра, навпаки, казала, що вона повна, сама вона теж була стрункою. Вона спеціально засмучувала подружку.

Подруги закінчили школу, Наталя навчалася в медичному, а Таня на швачку. Віра ж нікуди не вступила, ледве закінчила школу і працювала у селі на фермі.

Дівчата вивчилися і залишилися в селі. Наталя вже працювала медсестрою у сільському медпункті, а Тетяна на фабриці в місті.

Швачка з неї вийшла чудова і односельці несли їй дещо підшити, перешити, полагодити і платили їй потроху, а якщо грошей не було, могли принести молока чи яєць, ну що в кого що було.

– Ну, що ви тягнете мені свої продукти, – виказувала вона жінкам. – Я б і так допомогла вам.

– Що ти, Тетяно, ти нам допомагаєш, не відмовляєш, ти ж свій час витрачаєш, – казали вони.

Тетяні подобалося шити, вона виписувала журнали з викрійками і шила гарні речі собі та подрузі, якщо та зверталася до неї.

Першою заміж зібралася Тетяна. Вона приховувала свого нареченого Олексія, переживала пліток, намовлянь, переживала, що наврочать, бо в селі дуже забобонні люди.

Подруги звичайно знали, що в неї є хлопець із сусіднього села, але хто він, гадки не мали. І навіть подруги їй спочатку не повірили, коли Таня повідомила про своє рішення вийти заміж і запросила їх на весілля.

– Дівчата, все я заміж виходжу за мого Олексія, тож запрошую вас на весілля.

– Ой, Тетянко, ти, мабуть, жартуєш? – розсміялася Віра, яка не знала проблем з хлопцями, змінювала їх часто.

– Хіба такими речами жартують? Я дуже серйозно. Через тиждень весілля, щоб обидві були. Наталко, шкода, що в тебе немає хлопця, – співчутливо сказала Таня. – Всі переважно парами будуть. Дружкою моя сестра буде, а у Олексія – його брат.

– Це в мене немає хлопця? – роблено розгнівалася Наталка. – Та якщо хочете знати, є в мене хлопець із сусіднього села, отак! А не знайомила вас із ним, ну тому що не хотіла раніше аніж треба… От зробить мені пропозицію, тоді й скажу вам.

Наталя сама собі здивувалася:

– Навіщо я брешу? Адже я не маю нікого.

Віра одразу сказала:

– Не бреши, кому ти потрібна? Ось у мене є хлопець, а в тебе немає нікого!

Таня строго подивилася на Вєрку:

– Ну що ти така зла! Наталка красива і хлопцям такі дівчата подобаються, – намагалася заступитися подруга. – Значить так, Наталко, давай посперечаємося – якщо прийдеш на весілля до мене з хлопцем, тоді добре, ну а якщо прийдеш одна, тоді віддаси мені свої сережки!

Дуже вже вони мені подобаються…

Наталка кивнула, навіть забувши спитати, а що сама отримає, якщо Таня програє.

Хоча їй було не до цього. Як вона віддасть подарунок матері?

– Краще я на весілля не піду, аніж віддам їй сережки, – думала вона.

За день до весілля, Наталя пішла на річку покупатися, стояла спека, вирушила одна, бо Тані не до неї було, у неї підготовка до весілля.

А Віру вона ніколи не запрошувала на річку, щоб не чути від неї її смішків.

Розстеливши покривало, вона викупалася і вже лежала з книжкою в руці. Раптом почувся чоловічий голос:

– Дівчино, а можна скласти вам компанію?

Вона підвела очі і побачила, що над нею височів симпатичний хлопець, смаглявий і чорноокий. Він усміхався і чекав на відповідь.

– А що, хіба навколо мало місця? Майже нікого немає, багато місця, – відповіла вона серйозно.

– Ви маєте рацію, місця багато, але мені хочеться поспілкуватися з вами. Ви не пошкодуєте, дівчино, я цілком приємний співрозмовник, – все так само з усмішкою наполягав той.

– Он як, ну, принаймні, чесно. Ну гаразд, вмощуйся, мені не шкода.

– А давайте познайомимося, мене Микола звуть, а вас?

– А я – Наталя. А ви не місцевий, щось я тут вас не зустрічала?

– Точно. Я тут буквально на кілька днів. Мене тітка Валя запросила. Пічку їй потрібно перекласти Ось сьогодні почав, завтра закінчу і назад до себе в Іванівку, чули є таке село.

– Звісно чула. Значить майстер ви по пічках?

– Ні, просто я «рукастий», так про мене говорять, можу багато чого робити, а взагалі я будівельник. А давай на «ти», – запропонував Микола, і Наталка кивнула на знак згоди.

Вони розмовляли, Микола справді виявився цікавим співрозмовником, багато чого знав. Розмовляли про фільми, а ще він розповідав, що любить передачі про тваринок і природу і теж любить читати книги.

І тут раптом у Наталі виникла думка:

– Миколо, а ти не хотів би розважитися післязавтра? Ах, ти ж завтра закінчуєш роботу і їдеш, – якось сумно промовила вона.

Микола насторожився:

– Розважитись, це як?

– Зараз все поясню. Тут така справа… Ти просто зрозумій мене правильно. Мене подруга запросила на весілля, але ми чомусь посперечалися.

У мене немає хлопця, не зустрічаюся ні з ким, якось не маю я кавалера.

Я сама раптом взяла й сказала, що маю хлопця і прийду на весілля не одна.

І якщо цього не станеться, то я програю свої улюблені сережки, ось ці, вони ще від моєї мами, – вона торкнулася сережок з бірюзовими камінчиками.

– А мені їх дуже шкода, я вже пошкодувала, що вплуталася в цю авантюру. Навіть подумала, що не піду на весілля.

– Гарні сережки, і дуже пасують до твоїх очей, – посміхаючись, сказав Микола. – Я взагалі обіцяв батькам, що приїду завтра, але заради твоїх сережок я готовий допомогти.

– Дякую, Микольцю, – взяла вона хлопця за руку, а по його шкірі раптом пробігли мурашки, хоча дівчина нічого не помітила. – А ти з батьками живеш?

– Так, але якщо одружуся, то одразу почну будувати свій будинок, хочу жити зі своєю дружиною і двома дітьми у своєму будинку.

– Нічого собі, навіть уже про дітей продумав усе, – засміялася Наталка.

– Ну так. Я так планую.

Наталя прийшла на весілля ошатна і гарна. А найголовніше – під руку з Миколою.

А він ішов гордо і посміхався, йому дуже подобалася Наталка.

Таня радісно посміхалася, побачивши подругу не одну. Тут же до них підскочила Віра і простягла Миколі руку:

– Ну давай знайомитись, красеню. Віра мене звуть. Де це тебе Наталка відхопила? Щось не зустрічала я тебе в наших краях? Мабуть відряджений. Ну добре познайомимося ближче, якщо ти, згодний, – фліртувала відчайдушно вона.

Микола сторопів, він взагалі не любив таких нахабних дівчат, які поводилися зухвало і розв’язно. Але зібравсяі просто відповів:

– Микола, – і одразу відвернувся від Віри, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

– Подумаєш Микола, та бачили і не таких… – вона відійшла від них.

– Не зважай Миколо, – тихо сказала Наталка.

– Та я й не зважаю, просто не люблю таких…

Таня підійшла з Олексієм, подруги познайомили своїх чоловіків.

– Микольцю, а ти випадково не з Іванівки? – спитав Олексій.

– Так, звідти. А я ніби теж десь тебе бачив.

– У мене в Іванівці брат старший живе, три роки як одружився, Борис його звуть.

– Ага, а дружина його Катя, це моя однокласниця.

– Земляки значить, – обінявшись, сміялися чоловіки.

Весілля пройшло весело, але Наталя з Миколою пішли раніше і гуляли всю ніч безперервно.

А потім усі дружно гуляли у них на весіллі.

Микола, як і обіцяв, збудував новий будинок поряд із батьківським будинком Наталі. Мати її була дуже слаба, і дочка не могла поїхати жити в Іванівку.

Тому так і вирішили на сімейній раді, що збудує Микола будинок поряд.

Отак і живуть вони, виховали двох дітей, а сережки з бірюзовими камінцями Наталя досі так і носить…

КІНЕЦЬ.