– Людмило Петрівно, ви ж самі чудово розумієте, що так далі тривати не може, – Наталя намагалася говорити спокійно, хоча всередині все клекотало від обурення. – Ми з Андрієм десять років одружені, у нас двоє дітей, а ви досі ставитеся до мене як до чужої.

– А ти і є чужа, – свекруха стиснула губи і відвернулася до вікна. – Скільки б років не минуло, ти ніколи не станеш мені рідною. От пом’яни моє слово – розлучишся з Андрієм, як і твоя мати зі своїм першим чоловіком розлучилася.

Наталя стиснула кулаки. За десять років вона жодного разу не дозволила собі грубості на адресу свекрухи, але зараз терпіння було на межі. Людмила Петрівна немов спеціально торкалася найболючішого – історії розлучення батьків, яка досі відгукувалася болем десь глибоко всередині.

Увесь вечір після цієї розмови Наталя не могла заспокоїтися. Механічно готувала вечерю, допомагала дітям з уроками, а в голові крутилися уривки фраз, які вона могла б кинути свекрусі у відповідь. Але не кинула – надто добре пам’ятала настанови матері про те, що конфлікт зі свекрухою нічим добрим не закінчується.

– У кожної людини свій характер, донечко, – Наталя присіла поруч із донькою. – Бабуся Люда по-своєму вас любить, просто не вміє це показувати.

Якби тільки все було так просто, подумала Наталя. Насправді проблема була куди глибшою, ніж просто складний характер свекрухи. Людмила Петрівна ніяк не могла змиритися з тим, що її єдиний син одружився з розлученою жінкою, яка мала дитину.

Наталя глянула на годинник – скоро має повернутися Андрій. Потрібно було вирішити, чи розповідати йому про сьогоднішню розмову з матір’ю. З одного боку, чоловік має знати, що відбувається в родині. З іншого – навіщо створювати йому додаткові проблеми?

Він і так розривається між роботою, сім’єю і літньою матір’ю, яка живе одна в сусідньому під’їзді.

Вхідні двері грюкнули рівно о сьомій – Андрій завжди повертався додому в один і той самий час, якщо не було термінової роботи.

– Тату! – Ліза кинулася до батька. Слідом за нею, плутаючись у довгих піжамних штанях, прибіг шестирічний Дмитрик.

– Як мої улюблені дітки? – Андрій підхопив сина на руки. – Що нового у школі? А ти, малюк, як у садку?

Наталя дивилася на чоловіка і дітей, і серце стискалося від ніжності. Як же я люблю їх усіх, думала вона. І чому Людмила Петрівна не може просто прийняти нашу сім’ю такою, яка вона є?

– Наталко, ти якась задумлива сьогодні, – зауважив Андрій, коли діти вже спали, а вони сиділи на кухні за чаєм. – Щось трапилося?

– Ні, все нормально, – Наталя спробувала посміхнутися. – Просто втомилася трохи.

Але Андрій занадто добре знав дружину, щоб повірити в цю відмовку.

– Мама знову щось сказала? – він насупився. – Я ж просив її…

– Андрію, не починай, – перебила його Наталя. – Ти не можеш щоразу вставати між нами. Це наші з нею стосунки, ми маємо самі розібратися.

– Але я бачу, як тебе це зачіпає, – Андрій узяв її за руку. – Десять років минуло, а вона все не може заспокоїтися. Але ж ти така хороша мати, піклуєшся про дітей, працюєш…

– Ось саме тому я і не хочу, щоб ти втручався, – твердо сказала Наталя. – Не хочу, щоб ти розривався між матір’ю і дружиною. Досить того, що діти це бачать.

Наступного ранку Наталя прокинулася з твердим рішенням – потрібно ще раз поговорити зі свекрухою. Не заради себе – заради дітей, які не мають рости в атмосфері постійної напруги між бабусею і матір’ю.

Людмила Петрівна відчинила двері не одразу. Стояла, спираючись на тростину – наслідок перелому шийки стегна два роки тому – і дивилася насторожено.

– Що сталося? Андрій захворів?

– Ні, з Андрієм усе гаразд, – Наталя глибоко зітхнула. – Я прийшла поговорити. Можна ввійти?

Свекруха мовчки відступила вбік, пропускаючи невістку у квартиру. Тут усе залишилося таким самим, як десять років тому, коли Наталя вперше переступила цей поріг: ті самі важкі штори, той самий сервант із кришталевими чарками, ті самі фотографії на стінах. Тільки на одній із них тепер були Ліза і Дмитрик – єдиний знімок онуків, який Людмила Петрівна погодилася повісити.

– Сідай, – свекруха кивнула на кухню. – Чай будеш?

– Ні, дякую, – Наталя сіла на краєчок стільця. – Людмило Петрівно, я хочу поговорити про дітей.

– А що з ними? – у голосі свекрухи з’явилася тривога. – Щось трапилося?

– Ні, з ними все добре. Просто… Вони бачать, як ви до мене ставитеся. І не розуміють чому. Ліза вчора запитувала, чому ви завжди сердита.

Людмила Петрівна стиснула губи:

– І що ти їй відповіла?

– Що в кожної людини свій характер. Що ви любите їх по-своєму, – Наталя подивилася свекрусі просто в очі. – Але хіба це правильно? Хіба мають діти відчувати таку напругу в родині?

Уперше за всі роки Наталя побачила, як щось здригнулося в обличчі свекрухи. Немов тріщина пробігла по звичній масці несхвалення й холодності.

– Ти думаєш, мені легко? – несподівано запитала Людмила Петрівна. – Я все життя одна Андрюшу ростила, чоловіка поховала, коли синові п’ять років було. Усе для нього, тільки для нього… А він узяв і одружився з жінкою з дитиною, навіть мене не запитав.

– Але ж це його вибір, – м’яко сказала Наталя. – І хіба я була поганою дружиною всі ці роки? Хіба не дбала про нього, про дітей?

Людмила Петрівна мовчала, дивлячись у вікно. За склом падав мокрий жовтневий сніг, перетворюючись на брудну кашу на асфальті.

– Знаєш, – нарешті промовила вона, – коли Андрійко був маленький, я теж була невісткою. І моя свекруха… – вона запнулася. – Вона теж мене не приймала. Казала, що я недостатньо хороша для її сина. А потім Василь пішов засвіти, і я залишилася одна з дитиною. І свекруха… вона навіть на похорон не прийшла. Сказала, що це я винна – не вберегла її сина.

Ось воно що, подумала Наталя. Ось звідки ця стіна недовіри і страху.

– Людмило Петрівно, – обережно почала вона, – але ж це не означає, що історія має повторюватися. Я люблю Андрія. І ніколи його не кину.

– Усі так кажуть, – гірко усміхнулася свекруха. – А потім…

– А потім що? – Наталя відчула, як усередині піднімається хвиля обурення. – Десять років ви чекаєте, що я піду? Що кину чоловіка, дітей? Чому? Тому що моя мати розлучилася з батьком? Але я – не вона. У мене своє життя, свій шлях.В очах Людмили Петрівни промайнуло щось схоже на здивування.

– Знаєте, – продовжувала Наталя, – коли я виходила заміж за Андрія, я мріяла не тільки про гарного чоловіка. Я мріяла про справжню сім’ю – велику, дружню, де всі підтримують одне одного. Де бабуся балує онуків, де невістка стає дочкою… Дурна була, так?

Людмила Петрівна раптом якось одразу осіла, згорбилася, немов із неї випустили повітря.

– Не дурна, – тихо сказала вона. – Просто… я не вмію. Не навчилася. Усе життя одна, усе життя тільки сина й берегла…

– Так навчіться, – Наталя обережно торкнулася руки свекрухи. – Заради онуків. Заради Андрія. Заради себе, нарешті. Не можна ж усе життя боятися.

– Чого боятися? – різко запитала Людмила Петрівна.

– Втратити сина. Залишитися самій. Відкрити серце й отримати удар, – Наталя говорила тихо, але твердо. – Але ж можна й інше втратити – роки спілкування з онуками, радість бачити, як вони ростуть, можливість бути по-справжньому щасливою бабусею.

У кухні повисла тиша. Було чутно тільки цокання старого годинника на стіні та шум вітру за вікном.

– Ти… – Людмила Петрівна запнулася, – ти справді хотіла стати мені дочкою?

– Хотіла. І все ще хочу, – просто відповіла Наталя. – Тому що ви – мати людини, яку я кохаю. Бабуся моїх дітей. Частина нашої родини. І я не хочу, щоб між нами стояла стіна.

Людмила Петрівна повільно встала, спираючись на тростину, підійшла до вікна. Довго дивилася на сніг, що падав.

– Знаєш, – нарешті сказала вона, не обертаючись, – але ж Лізка на мене в дитинстві схожа. Така ж уперта була…

Наталя відчула, як щось тепле розливається в грудях. Це була маленька, але перемога.

– Приходьте до нас на вечерю сьогодні, – запропонувала вона. – Діти будуть раді. І Андрій теж.

Людмила Петрівна кивнула, все ще дивлячись у вікно:

– Добре. Тільки… може, мені пиріг спекти? Яблучний? Дмитрик його любить…

– Звісно, – усміхнулася Наталя. – А я навчу вас пекти його улюблений шоколадний. Він у мене особливий, за бабусиним рецептом.

Коли Наталя вийшла з під’їзду, сніг уже перестав. Небо прояснилося, і крізь розриви в хмарах проглядало бліде жовтневе сонце. Вона дістала телефон, набрала номер чоловіка.

– Андрію, ти сьогодні не затримуйся, гаразд? У нас будуть гості. Мама прийде.

– Яка мама? – не зрозумів він. – Твоя?

– Ні, твоя, – Наталя посміхнулася, уявляючи його здивоване обличчя. – І знаєш, здається, у нас нарешті починає щось змінюватися.

У слухавці повисла пауза.

– Ти серйозно? – у голосі чоловіка чулася недовіра. – Що сталося?

– Потім розповім. Просто приходь раніше, добре?

Весь день Наталя була як на голках. Раз у раз поглядала на годинник, перебирала в голові ранкову розмову зі свекрухою. Чи не здалося їй? Чи не буде все як і раніше? На роботі вона двічі помилилася у звітах, чого з нею не траплялося вже багато років.

– Наталіє Сергіївно, з вами все гаразд? – запитала молоденька практикантка Оля. – Ви якась розсіяна сьогодні.

– Усе добре, – Наталя розсіяно посміхнулася. – Просто на мене чекає важливий вечір.

О п’ятій годині вона вже була вдома. Забрала Дмитрика із садочка, Лізу – з подовженого дня. Діти були здивовані такою ранньою зустріччю – зазвичай за ними заходила сусідка тітка Валя, а мама приходила о сьомій.

– А чому ти сьогодні так рано? – допитувалася Ліза, допомагаючи накривати на стіл. – І чому п’ять тарілок? До нас гості прийдуть?

– Так, сонечко. Бабуся Люда прийде. І пиріг спече.

Ліза завмерла з тарілкою в руках:

– Правда? А вона не буде лаятися?

У Наталії защеміло серце. Ось що ми наробили – довели до того, що діти бояться рідну бабусю.

– Не буде, зайчику. Я думаю, тепер усе буде по-іншому.

У двері подзвонили рівно о шостій. На порозі стояла Людмила Петрівна з великим пирогом у руках. Одягнена не у звичний домашній халат, а в ошатну сукню, з укладеним волоссям.

– Проходьте, мамо, – сказала Наталя, і вперше це слово не застрягло в неї в горлі.

Людмила Петрівна переступила поріг, ніяково спираючись на тростину. З дитячої визирнули Ліза і Дмитрик.

– Ідіть, привітайтеся з бабусею, – покликала Наталя.

Діти вийшли в передпокій. Дмитрик за звичкою сховався за сестру.

– Вітаю, бабусю, – чинно сказала Ліза.

– Привіт, мої хороші, – голос Людмили Петрівни здригнувся. – А я вам пиріг принесла. З яблуками.

– Якраз до чаю, – Наталя забрала у свекрухи пиріг. – Діти, допоможіть бабусі роздягнутися.

За вечерею було трохи ніяково. Усі немов не знали, як поводитися в новій ситуації. Людмила Петрівна раз у раз кидала швидкі погляди на невістку, немов питаючи дозволу. Діти притихли. Тільки Андрій усміхався, дивлячись то на матір, то на дружину.

– Мамо, а ти розкажеш про мене? – раптом запитав він. – Коли я маленький був?

Людмила Петрівна розгублено моргнула:

– Прямо зараз?

– Ну так. Діти ж не знають, яким я був у їхньому віці.

– І справді, розкажіть, – підтримала Наталя. – Дітям буде цікаво.

І Людмила Петрівна почала розповідати. Про те, як маленький Андрійко вчився кататися на велосипеді й розбив коліна. Як пішов у перший клас із величезним букетом айстр. Як плакав, коли не стала його хом’ячка Тишки…

Діти слухали, відкривши роти. Навіть Дмитрик забув про свій улюблений компот. А Наталя дивилася на свекруху і бачила, як та змінюється, розповідаючи, – наче молодіє, наче розквітає зсередини.

О дев’ятій вечора діти вже клювали носом, але йти не хотіли – боялися пропустити що-небудь цікаве. Наталя відправила їх умиватися і переодягатися.

– Я, напевно, теж піду, – засобиралася Людмила Петрівна. – Пізно вже.

– Мамо, може, залишишся? – запропонував Андрій. – Темно вже, слизько…

– Ні-ні, я сама, – вона встала, спираючись на тростину. – Тільки… можна, я завтра прийду? У мене ще стільки фотографій старих є, я б показала…

– Звісно, приходьте, – Наталя допомогла їй вдягнути пальто. – А в неділю ми самі до вас прийдемо, добре? З дітьми.

Уже в дверях Людмила Петрівна раптом обернулася:

– Наталю… дякую тобі.

– За що?

– За те, що не здалася. За те, що достукалася. За те, що… – вона запнулася, – за те, що стала справжньою дочкою. Адже я тільки сьогодні зрозуміла – ти давно нею стала, це я не хотіла бачити.

Наталя відчула, як до горла підкочує клубок. Вона обережно обійняла свекруху, і та, забарившись, обійняла її у відповідь.

Пізніше, вкладаючи дітей спати, Наталя думала про те, як багато вони всі втратили за ці десять років. Скільки вихідних могли провести разом, скільки історій могли почути, скільки любові могли дати одне одному. Але попереду було ще багато часу, щоб надолужити згаяне.

– Мамо, а бабуся Люда завтра правда прийде? – сонно запитав Дмитрик, коли вона вкривала його ковдрою.

– Правда, сонечко.

– А вона ще розповість про хом’ячка?

– Обов’язково розповість, – Наталя поцілувала сина в маківку. – І про хом’ячка, і про багато іншого.

Увечері, лежачи в ліжку, Андрій притягнув дружину до себе:

– Знаєш, я ж ніколи не бачив маму такою… живою. Немов вона нарешті вибралася зі свого панцира.

– Просто іноді потрібно набратися сміливості й зробити перший крок, – Наталя поклала голову йому на плече. – Навіть якщо здається, що нічого не вийде.

– Я так тебе кохаю, – прошепотів він. – І завжди знав, що ти особлива.