Наталя все життя була «правильною» жінкою. Вийшла заміж у дев’ятнадцять, коли Віктор повернувся з армії. Спершу жили в гуртожитку, потім разом будували хату. Вона працювала у бухгалтерії, він – слюсарем на заводі. Народилися діти – спершу Маринка, потім син Андрій. Життя було, як у всіх: робота, черги, город, школа, чергова зима без дров, літо на консерваціях.

Чоловік ніколи не піднімав на неї руки. Але не було і тепла. Грубуватий, мовчазний, дратівливий. Говорити про щось душевне було для нього зайвим. Усе – як по графіку: вранці сніданок, вдень робота, ввечері телевізор. Свята – з випивкою. Подарунки не дарував. Її день народження забував. Ніколи не спитав: «Як ти?», «Чого тобі хочеться?» А їй хотілося зовсім небагато – тепла, розмови, бути поміченою.

Прожили разом тридцять шість років. Виростили дітей, допомогли з житлом. Дочка вже мала своїх двох, син – поїхав на заробітки. І ось, у п’ятдесят п’ять, Наталя Петрівна якось сіла на лавці під вишнею і подумала:

«Я більше не хочу так жити. Я жива. Мені ще не пізно бути щасливою».

Вона ще довго сумнівалася, як сказати. Але якось за вечерею, коли чоловік мовчки жував гречку, сказала просто:

– Вікторе, я хочу розлучитися.

Той навіть не підняв голови:

– Що?

– Розлучитися. Ми з тобою не живемо, ми просто існуємо поряд. Я не хочу доживати з байдужістю. Я більше не можу бути для тебе лише куховаркою й прачкою.

Він мовчки встав, пішов на ґанок, довго там стояв.

Наступного дня до неї приїхала дочка.

– Мамо, це що за дурниці?! Ти з’їхала з глузду?! У твоєму віці?! Куди ти підеш? Що ти собі думаєш?

– Дитино, я не прошу в тебе дозволу. Я просто кажу правду. Мені з ним тяжко. Я хочу бути вільною.

– Ти руйнуєш сім’ю! Тато ж цього не переживе!

– А про мене ти подумала, як мені з його – мовчанням і байдужістю.

Маринка розплакалася, грюкнула дверима. Наступного дня зателефонував син:

– Мам, я від тебе такого не чекав. Ви що, зовсім? У такому віці – з розлученням? Усі сміятимуться. Та потерпи вже – вам по кілька років лишилося разом пожити.

– А мені не хочеться терпіти. Мені хочеться жити.

– Але ж батько… Він, може, не ідеальний, але ж не п’є, не гуляє. Що ще тобі треба?

– Мені треба, щоб мене любили. Просто по-людськи. І щоб хоча б хтось спитав: «А як ти? А ти щаслива?»

Через тиждень приїхала її старенька мама – з палицею, у хустині, але як завжди при ділі:

– Доню, ти здуріла. Таке на старість-літа затіяти. Я ж із твоїм батьком двадцять років жила, як собака біля плота – і нічого, вижила. І ти терпи. Бог терпів – і нам велів.

– А я не Бог, мамо. Я жінка. Я вже все своє відтерпіла.

– Що люди скажуть?

– Хай скажуть, що я нарешті вибрала себе.

Наталя таки подала на розлучення. Віктор мовчки підписав. Ні вибачень, ні питань. Просто підпис – як завжди в його стилі.

Вона поїхала жити в стару хатину, що дісталась їй у спадок від тітки. Відремонтувала піч, побілила стіни, повісила фіранки. Посадила квіти. Купила собі нову сукню – першу за багато років. Почала читати книжки, слухати музику, ходити на вечори в бібліотеку. Її стали помічати. Їй стали усміхатися. Вперше за довгі роки Наталя відчула: я існую.

Минув рік. Діти перестали гніватись. Приїжджали рідше, але з повагою.

Якось син тихо сказав:

– Мамо, я подумав… Може, ти й права була. Я згадав, як ти завжди мовчала. Як тато сидів перед телевізором, а ти сама все робила. І не поскаржилася. Пробач, що ми тебе не помічали.

– Я сама себе не помічала, сину. Але тепер учусь. Щодня.

Через півтора року вона познайомилась з Петром – учителем географії на пенсії, який також був сам. Вони разом читали книжки, ходили по гриби, смажили картоплю. Він ніколи не забував сказати: «Ти гарно сьогодні виглядаєш» або «Дякую, що ти є».

І коли одного разу Наталя сиділа на лавці й тримала в руках чашку з ромашковим чаєм, вона подумала:

«Добре, що я не злякалась. Добре, що не послухала нікого – ні дітей, ні маму, ні сусідів. Бо саме тепер я почала жити».

Бо навіть у п’ятдесят п’ять усе тільки починається, якщо перестати терпіти – і почати любити. Себе. Життя. І того, хто скаже:

– Дякую, що ти – є.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

Джерело