Наталя робила манікюр, як раптом подзвонив її чоловік Павло.

– Давай, додому, швидко! – сказав він.

– Ти залишила і мене, і нашого сина.

– Добре, я зараз закінчу, – Наталка була спокійною. Можливо, вона одразу скочила б з місця, якби не знала свого чоловіка. Їй зробили манікюр тільки на одній руці, а друга залишилася не покритою лаком. Майстриня запитливо подивилася на неї, чекаючи на вердикт.

– Давайте ми зробимо на цій руці просто однотонне покриття і пошвидше. Без дизайну. Мені треба якнайшвидше додому, – сказала Наталя.

– Так, добре. Ще хвилин десять. Я швидше постараюся… Але вона не встигла нічого доробити – двері салону різко відчинилися…

– Наталко, ти де?! – голос чоловіка, Павла, у слухавці був роздратований.

– У салоні біля будинку, ти ж знаєш. Манікюр роблю.

– Ти сказала, що підеш на годину. А сама вже дві години десь вештаєшся! Я тут один з малим, він репетує, я на стіну лізу!

Наталя машинально подивилася на годинник. Справді, минула понад година. Майстриня затрималася, адміністраторка попросила Наталку почекати десять хвилин, поки вона звільниться.

Наталка чекала, пила чай, говорила з адміністраторкою, і виявилося, що просиділа вона так не десять, а двадцять хвилин.

А коли, зрештою, сіла в крісло, то зрозуміла, що майстриня була новенька: робота йшла повільно…

– За пів години закінчимо, я спитаю, чи можна пришвидшити процес, – спокійно відповіла чоловіку Наталка.

– У малого живіт щось турбує! Він репетує без кінця! Я не знаю, що з ним робити, – бідкався Павло.

– Водички давав йому? Може, йому жарко?

– Та до чого тут вода й спека?! Я ж не лікар, я не можу сказати, що з ним з вигляду! Мабуть, занедужав! Давай, додому, швидко! Турбуєш ти і мене, і дитину.

– Добре, я зараз закінчу, – Наталка була спокійною.

Можливо, вона одразу скочила б з місця, якби не знала чоловіка. Їй зробили манікюр тільки на одній руці, а друга залишилася не покритою лаком.

Майстриня запитливо подивилася на неї, чекаючи на вердикт.

– Давайте ми зробимо на цій руці просто однотонне покриття і пошвидше. Без дизайну. Мені треба якнайшвидше додому, – сказала Наталя.

– Так, добре. Ще хвилин десять. Я швидше постараюся…

Але вона не встигла нічого доробити: двері салону різко відчинилися. Павло буквально влетів у приміщення, везучи перед собою візочок, і почав обурено виказувати дружині не найприємніші слова на всю залу, під несамовитий галас малюка:

– Ось вона! Мати року! Сидить, нігті пиляє, поки у дитини проблеми! Та ти не мати, а так одна назва!

Відвідувачі салону, інші дівчата почали обертатися, перукарі відклали інструменти, а майстриня Наталки від несподіванки впустила лак.

– Що ти сидиш? Вставай і йди додому! – сказав він, проштовхуючи візочок з дитиною Наталці.

Розуміючи, що її син нервує від настрою батька і вони своєю сімейкою створюють незручність іншим відвідувачам салону, Наталка зазбиралася додому.

– Але ж ми не закінчили… – пискнула майстриня.

– Вибачте, я прийду до вас іншим разом, – Наталка встала, вибачилася й, поспішно оплативши послугу, пішла до дверей, забираючи сина. Чоловік, задоволений собою, пішов слідом.

Вдома з’ясувалося, що буцімно живіт у дитини «турбував» тому, що Павло не спромігся змінити підгузок.

Хлопчик постійно хникав, через це. Кому сподобається таке? Нікому.

– Чому ти не змінив йому підгузник, Павло? – Наталка дивилася на нього, не розуміючи, чому їй дістався саме такий чоловік.

– Я… ну… там все… ну, сама знаєш, що там! Мені що, це руками чіпати? – знизав плечима Павло.

– Ти сказала, що повернешся за годину. Я не підписувався на таке. Думав, що ти прийдеш і зробиш усю роботу.

– А ти мені нащо?! Га?! – Наталка була така зла, що не знала, як пояснити чоловікові очевидні речі.

– Я… Ну, явно не для цього. Гаразд, розбирайтеся. Я свою місію виконав, борг перед сім’єю відпрацював. Тепер можна відпочивати. Поїду на мийку, шини підкачаю… Може, до Віталіка заїду, він кликав на пінне.

Наталка мовчки поклала сина на пеленальний столик.

– Чуєш? Я говорю, поїхав я…

– Стривай.

– Що?

– Ти забув дещо…

Наталко акуратно зняла підгузник із малюка і швидким, спритним рухом кинула його Павлу в руки.

– Сюрприз. Тепер можеш їхати. До Віталіка, чи до Віталіни. Куди забажаєш.

Швидко сповивши сина і схопивши основні речі, Наталка вилетіла з квартири. Вона не думала, не усвідомлювала. Головне, було втекти від нього. Прямо зараз. Куди? Та хоч до свекрухи. Краще туди, аніж залишатися з людиною, яка боїться брудного підгузника сильніше, аніж втратити сім’ю.

Павло залишився стояти, повільно усвідомлюючи, що саме в його руках.

***

– Мамо, вона зовсім вже! – обурювався Павло вже наступного дня, сидячи на кухні у матері. – Памперс на голову мені вдягла! Ти серйозно дозволиш їй залишитися у вас жити?

– Так.

– Вона забрала мого сина без дозволу!

– А ти коли на неї насварився у салоні, чим думав? Про сина? Полежав би ти цілу годину в брудному…

– Це не моя вина! Це Наталка винна! І взагалі, не лізь у мої сімейні справи!

– Твої справи? Так ти сам до мене прийшов. Значить, не лише твої. Квартира моя, а Наталка – мати твоєї дитини й мого онука. Вона має право жити і в тій квартирі, і тут із нами. І прав у неї тепер більше, ніж у тебе, тому що ти один, а їх двоє!

– Мамо! Та вона зовсім розперезалася! Набрехала мені, що піде на годину, а її пів дня не було!

Свекруха Наталки, Марія Олексіївна, зняла окуляри. Вона довго дивилася на сина, а потім вимовила:

– А ти, Павлику, їй не брехав? Ти хоч раз у житті сам з власної волі взяв відповідальність? Ти ж завжди мені дзвониш у розпачі, коли треба з твоїм сином посидіти!

Коли Наталка йде на годинку, щоб для тебе, недолугого, себе у формі підтримувати! Думаєш, їй ці нігтики потрібні, вії? Вона красуня, тримає себе у формі, не серіали дивиться в засмальцьованому халаті, а намагається і мамою бути, і дружиною доброю залишатися! А ти? Що ти зробив для вашої родини?

– Що? Я взагалі то працюю! Я сім’ю годую! Я сама відповідальність.

– Ти лише приносиш зарплату. А на ній решта тримається! За слабою бабусею вона мені допомагала дивитися, поки ти відмовлявся, за дитиною теж вона дивиться! А ти… вічно зайнятий: зі спальні у ванну дорогу прокладаєш – шкарпетками своїми пахучими. Все, що від тебе приходить у сім’ю – це критика, нетерпимість і сварки.

– Мамо, ти на чиєму боці взагалі?

– На боці здорового глузду. І якщо ще раз мені поскаржиться на Наталку, я тобі влаштую…

– Та ви змовилися з нею! Ну… Гаразд! Якщо ви так, то і я так! – гукнув він ідучи.

– Знайду нормальну жінку! І одружуся з нею! А вона нехай переживає… одна і з дитиною! Розлучена!

– Знайдеш – чудово. Але май на увазі: я поговорю з кожною твоєю жінкою. Розкажу, який ти чоловік і тато. Нехай одразу розуміють, що на них чекає, – сказала Марія Олексіївна.

Павло пішов, Наталка залишилася жити у свекрусі. Було непросто: прикро і шкода витраченої молодості на чоловіка. І все ж Наталка була в якійсь мірі вдячна чоловікові: він подарував їй сина, хлопця, якого вона любила більше за життя.

А Павло… Павло, здавалося, взагалі нікого не любив, окрім себе.

За два тижні почалися «візити». Павло на зло матері і дружині став приводити додому жінок. То одну, то іншу. Про це Марії Олексіївні доповідала сусідка. Втім, мати швидко взяла справу в свої руки: ключі від квартири в неї були.

Марія Олексіївна була жінкою серйозною і дотримала слова: не шкодуючи часу, їздила до сина і зустрічала наречених біля порога, вела на кухню і тихо розповідала, як одного разу її син отримав пахучий підгузок, а потім скаржився на «погану дружину».

– Знаєте, люба, якщо ви заради квартири з моїм сином, – говорила вона з єхидною усмішкою, – то доведеться доглядати мою матір і водити онука в садок.

– А якщо ні, – продовжувала вона, – то житла вам не бачити: цю квартиру ми все одно продамо. Все відпишемо онуку. Синочок у мене для сім’ї не годиться, тож доведеться нам подбати про майбутнє, хоч і ціною благополуччя Павлика…

Наречені після такого зникали так само швидко, як з’являлися. Довелося Павлу почекати зі стосунками, бо платити за готель він за станом фінансів не міг, та й не кожна дівчина піде одразу в номер на знайомство, а додому подружок водити мама заборонила.

Незабаром Павло залишився один: стосунки з дружиною й батьками у нього були максимально зіпсовані, і навіть друзі, які спочатку підтримували його, почали віддалятися – він став часто скаржитися і швидко набрид.

Спочатку ображався на Наталю, потім на матір, потім на всіх поспіль, навіть на співробітницю, що переоформила квартиру, де він проживав, на його сина.

Зрозумівши, що він тепер живе у квартирі на пташиних правах, Павло зателефонував до Наталки.

– Наталко… давай поговоримо? Я… ну зрозумів усе. Хочу, щоби ти повернулася додому.

– Додому? Так я вдома.

– Я про сім’ю. Про нас.

– Павлику, у нас більше немає нас. Є я. І є моя дитина. А ти… ти тепер самостійний. Справляйся як хочеш. Ніхто тебе не дратує і не напружує. Ти ж цього хотів.

Він довго мовчав. Потім сказав:

– Хочеш, хоч допоможу чимось? Там… наче треба було ліжечко синові переставити і прибрати бортик.

– Ага. Треба було, місяць тому. Ми вже самотужки зробили, не турбуйся. А ти, якщо скучиш за сім’єю, зайди якось. Матір рідну побачити. Та й сина теж заразом. А то він татом скоро називатиме зовсім іншого чоловіка. Сусід і з ліжечком допоміг і тепер мене в кафе кличе, думаю, що не відмовлюся.

– Наталка поклала слухавку і зітхнула.

Їй не хотілося наступати на ті ж самі граблі. З Павлом було покінчено ще в той момент, коли він зганьбив її в салоні.

Такого ставлення до себе Наталка не пробачила б нікому.

Навіть заради уявної видимості щасливої й повної родини…