Наталя рано-вранці приїхала на квартиру до своєї дочки Ольги.

Вона своїм ключем відкрила двері, й одразу ж побачила в коридорі… Незнайоме чоловіче взуття!

– Як добре, що зі мною не поїхав чоловік! – ахнувши, тут же ж подумала Наталя.

Приблизно таке вона й передбачала побачити, хоч і відганяла від себе такі погані думки…

Справа була в тому, що дочка Оля навчалася далеко від батьків в іншому місті.

Взагалі, вступила вона на бюджетне місце, але в студентському гуртожитку чомусь їй місця не знайшлося.

От і довелося Наталі з чоловіком винаймати для доньки на свої гроші однокімнатну квартиру, в якій вона вже проживала трохи більше року.

Весь цей час батьки були впевнені, що дочка живе одна.

Оля, коли дзвонила батькам, зізнавалася, що іноді в неї ночують дівчата з гуртожитку, але це було дуже рідко.

Та серце матері все одно було не на місці. І одного разу Наталя зібралася, сіла на нічний потяг, і помчала, без попередження, до дочки з перевіркою.

І тепер, побачивши це чоловіче взуття великого розміру, яке стояло у коридорі, Наталя не знала, що їй робити далі.

Тихо знявши з себе верхній одяг із чоботами, Наталя навшпиньки пішла на кухню, намагаючись не дивитися у бік кімнати, де хтось спав.

Чесно кажучи, їй дуже хотілося зашуміти, а потім, коли донька прокинеться, влаштувати грандіозну сварку.

Але вона стрималася.

Наталя зайшла на кухню, озирнулася й так і стала від побаченого.

Хоч як не дивно, але там був зразковий порядок.

Брудного посуду видно не було, все було помите, і лежало на своїх місцях.

На столі теж – ані крихти, підлога блищить, і навіть газова плита була чистою!

– Відчувається моє виховання, – гордо подумала була Наталя, а потім одразу ж згадала про чуже чоловіче взуття в коридорі, і знову насупилася.

Коли вона відкрила холодильник, то здивувалася ще більше!

Він був весь заповнений їжею, серед якої були навіть домашні котлетки, запаковані у прозорий пластиковий контейнер.

Наталя не втрималася, акуратно відкрила його, прямо рукою взяла одну котлетку, і почала проводити дегустацію.

– Ох ти ж… Смачно… – вкотре пораділа вона.

В цей час раптом пролунав неприємний звук, схожий на писк, який сигналізував про те, що холодильник надто довго відкритий.

Наталя швидше закрила його і прислухалася, очікуючи, що зараз на кухні з’явиться дочка.

Але у кімнаті, схоже, спали дуже міцно…

Тоді Наталя, доївши котлетку, вирішила зробити собі чай.

Знову, намагаючись не шуміти, вона тоненьким струмком з-під крана набрала в чайник води, запалила на плиті конфорку, і поставила чайник на вогонь.

– Чим же ж мені зайнятися, поки вони сплять? – подумала вона, підійшла до вікна і почала пильно роздивлятися зимове подвірʼя.

– Мама? – пролунав раптом тихий вигук за спиною. – Це ти, чи що?! Ти звідки тут взялася?!

Наталя стрепенулася й обернулася. На неї дивилися приголомшені очі улюбленої доньки.

– Матусю… – бурмотіла розгублено Оля, не рухаючись з місця. – Чому ти не попередила, що приїдеш? Я б тоді…

– Ти б тоді сьогодні не приводила його в свою квартиру, так? – похмуро запитала Наталя.

– Кого його?

– Нерозумно відпиратися, дочко. Я у коридорі бачила чоловіче взуття.

– Так? – Оля почала стрімко червоніти. – Бачила? Але ти, будь ласка, не подумай, матусю, – поспішно почала виправдовуватися вона. – Це зовсім не те, що ти думаєш…

– А що я думаю?

– Ну, ти, мабуть, думаєш, що це мій… – дочка зупинилася, помовчала, але потім закінчила речення: – Ти думаєш – це коханець? Це зовсім не так.

– Не так?

– Так, не так. Це мій чоловік…

– Чоловік?! – Наталії очі вирячила від почутого. – Який ще чоловік?! Про що ти говориш, дівчинко?! Ти жартуєш, так?!

– Мамо, я не жартую, – відчайдушно похитала головою Оля. – Ми маємо свідоцтво про шлюб. Ми розписалися місяць тому…

– Розписалися… – Наталя важко сіла на кухонну табуретку, сперлася на стіл ліктями, і закрила руками очі, відмовляючись вірити в цю новину. – Ти зовсім, чи що, Олю? Так?

– Чому, мамо? – донька невпевнено підійшла до столу, і теж сіла на табуретку, навпроти мами. – Ми з Сергійком любимо один одного…

– Який ще Сергійко? – ахнула мати. – Тобі ж всього дев’ятнадцять! А він? Хто він? Теж з області?

– Так.

– Скільки йому років?

– Двадцять два…

– Господи! Ви ж обоє не в собі! І чому?! Чому ти нас із ним навіть не познайомила? Чому ви не повідомили про свої плани нам із батьком?! А його батьки? Вони, хоч, знають про те, що ви…

– Ні, мамо… Вони теж не знають… Але він дуже хороший, мамо. Просто ми думали, що якщо ви дізнаєтеся про нас… Про те, що ми вирішили одружитися, ви одразу почнете метушитися… Говорити про весілля…

– Звісно! А як же ж іще?! Це ж таке… Таке… — у Наталії бігали в голові думки. – Ми ж тобі рідні… А ти…

– Але, мамо, у нас поки що немає грошей на весілля, – благаючим тоном вигукнула Оля. – А ви з татом і так платите за цю квартиру. На те, що заробляє мій Сергій, ми харчуємося і трохи відкладаємо. Але влітку ми хотіли повідомити і вас, і його батьків… Тоді й можна буде справити скромне весілля.

– Але ж ми самі могли зробити вам це весілля! – вигукнула ображено мати. – Ми ж батьки!

– Ні! – твердо сказала дочка. – Ми з Сергієм так не хочемо. Ми хочемо робити все самі. Самі…

– Значить, самі? – Наталя важко зітхнула. – Він хто теж студент?

– Так. Але він ще працює. Він дуже хороший, мамо. Він тобі сподобається. І татові теж…

– Так? – Наталя дивилася на доньку сумними очима. – А я щось у цьому сумніваюся… Після того, що він погодився на таку нерозсудливість…

– Здрастуйте!

І тут Наталя побачила його. Сергій стояв біля дверей кухні, дивився на неї уважними очима, і посміхався.

– Здрастуйте, – повторив він.

– Ну, привіт, – невдоволеним тоном привіталася й вона.

І одразу подумала:

–Так… А смак у моєї доньки є… Теж відчувається моє виховання…

Увечері Наталя з легким серцем вирушила додому. Тому що молодий зять їй дуже сподобалося.

Все в ньому сподобалося – і манера спілкуватися, і плани, і погляди на життя.

І навіть виявилося, що ті самі котлетки, які вона пробувала вранці, теж приготував Сергій.

– Тепер я тебе розумію, чому ти його вибрала, – прощаючись на вокзалі, прошепотіла вона дочці на вухо. – З таким чоловіком ти точно не пропадеш…

КІНЕЦЬ.